ГОЛОВНА   Новини   ПРО ПРОЕКТ   РЕДАКЦIЯ   КОНТАКТИ  
Почтовая форма

Ссылки:

Официальный сайт Русской Православной Церкви / Патриархия.ru

Наши банеры:

Інтерв’ю Святішого Патріарха Кирила

20/11/2019

Відповіді Святішого Патріарха Кирила на питання висвячених ним священнослужителів-кліриків м. Москви

18 листопада 2019 року в Залі церковних соборів кафедрального соборного Храму Христа Спасителя в місті Москві відбулася зустріч Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила з висвяченими Його Святістю священнослужителями — кліриками Москви. В ході заходу Предстоятель Руської Православної Церкви відповів на запитання учасників зустрічі.

– Протоієрей Олександр Агейкін, настоятель Богоявленського кафедрального собору м. Москви. Ваша Святосте, перш ніж поставити запитання, дозвольте по-синівські подякувати вам від імені всіх, хто народжений в Таїнстві священства через покладання Ваших Першосвятительських рук, через Ваш вибір, через вашу довіру. Ви довірили нам найдорожче – бути пастирями стада Христового. Ви розгледіли в кожному з нас якусь іскру Божу, яку своєю невпинною увагою до нас, турботою про нас роздмухуєте у вогонь ревнощів і любові про Церкву, про народ Божий. Ми дякуємо Вам за радість служіння у Святого Престолу, яка завжди нас оновлює, відроджує, зміцнює. Дякуємо Вам за те, що ми живемо цим активним московським церковним життям, є його частиною. Дякуємо за Ваш особистий приклад ревного служіння і турботи про Церкву Божу, служіння слову євангельської істини. Хочемо побажати Вам доброго здоров’я, допомоги Божої і дозвольте вручити вам від усіх нас цей букет, Ваша Святосте.

– Спаси Господи.

– Зовсім недавно, Ваша Святість, ви відкрили тут, в цьому залі, II Міжнародний з’їзд регентів і співочих Руської Православної Церкви. Там обговорювалося безліч питань, в тому числі одне з найактуальніших, яке викликає багато відгуків, — це відродження і розвиток народного хору, народного співу. Ми б хотіли почути вашу думку про цю традицію. Що Ви порадите настоятелям московських храмів: чи варто протегувати цій традиції, розвивати її, і як вона може позначитися на розвитку парафіяльного життя? Спасибі, Ваша Святосте!

– Якщо відповідати одним словом, то не просто потрібно, а повинно. Я виріс у літургійній атмосфері, де народний спів відігравав дуже важливу роль. У післявоєнному Ленінграді було прийнято спів акафістів. Акафісти не читалися, а саме співалися народом. Мій батько по четвергах читав акафіст святителю і Чудотворцю Миколаю, і практично щочетверга я приходив в храм. У післявоєнному Ленінграді храми були переповнені, навіть у четвер увечері дві-три тисячі чоловік збиралися в Преображенському соборі. Уявляєте, всі ці дві-три тисячі співали! Звичайно, це не могло не захоплювати душу, і я теж співав, відчуваючи абсолютно особливе почуття. Звичайно, в дитинстві я б не зміг його описати, але зараз скажу, що це було почуття причетності до спільного дійства.

Згодом, коли я був ректором тодішньої Ленінградської духовної академії і семінарії, народний спів також був у нас широко поширений. Літургії, які я здійснював, супроводжувалися значною мірою народним співом. Весь храм співав! Крім Символу Віри і “Отче наш”, співали Херувимську, співали “Милість миру”, на єктениях теж співали. Спочатку це було досить важко, і тоді ми пішли на такий хід. Я роздавав Тексти студентам (а у нас вчилися і хлопчики, і дівчатка), вони вставали серед народу і починали співати. Навколо них відразу з’являлися групи бажаючих підспівувати. Потім число хлопчиків і дівчаток ми поступово скорочували, а кількість мирян збільшувалася і збільшувалася. Звичайно, це легко зробити в духовній школі, хоча, на жаль, не знаю духовних шкіл, де б таке зараз практикувалося. Але і на парафії можна організувати, щоб аматорський хор співав серед народу і так виявлялися парафіяни, готові підспівувати.

Скрізь, де можливо, потрібно практикувати народний спів, тому що воно реально залучає людей до богослужіння. Це дуже важливо і в духовному плані. Одна справа, коли академічні твори чудово виконує хор платних співочих, і зовсім інша — коли громада співає і молиться. Артистичний спів задовольняє естетичні почуття. Але на духовний стан народний спів впливає, звичайно, куди сильніше, особливо якщо сам в ньому береш участь. Тому моя відповідь така: треба вітати будь-які спроби відродити народний спів, і дай Бог, щоб в Москві ця тенденція набирала силу.

– Ваша Святосте, благословіть! Священик Олександр Альошин, заступник голови Синодального відділу з благодійності, настоятель храму Всемилостивого Спаса в Кускові. Одним з важливих напрямків діяльності Руської Православної Церкви є соціальне служіння. Однак виникає питання: до яких меж Церква може простягати свою допомогу? Кошти обмежені, матеріальні та людські ресурси Церкви не настільки великі, як у держави. Адже ми не повинні підміняти собою державні інститути, не в наших силах створити альтернативну або дублюючу мережу клінік і соціальних об’єктів. Є реальна межа церковним можливостям, але тоді як же поєднати наше бажання допомогти всім з нашими можливостями, — при тому, що запит на соціальну підтримку з боку Церкви неухильно зростає? Спасибі, Ваша Святосте.

– Спасибі, отець Олександр. Згоден з Вами, що ми не можемо і не повинні підміняти соціальні та державні служби. Всяка підміна буде неадекватною, це неможливо, та й не потрібно в умовах сучасної секулярної держави. А що потрібно? Віра без діл мертва є (Як. 2: 20). Стало бути, добрі справи повинен робити не тільки кожен окремо християнин, а й всі разом як громада. Головна мета – здійснювати добрі справи в рамках приходу, а предметів для такого доброділання дуже багато. По-перше, кожен настоятель повинен знати, скільки у нього на парафії нещасних і бідних людей. Буває, закінчується служба, виходять літні люди, сідають на лавочку і сидять. А чому вони там сидять? Чому вони нікуди не йдуть? І чи є у них грошики, щоб поїсти? І взагалі, де вони живуть? Ось перше, що повинен знати кожен настоятель сучасного Московського приходу і взагалі кожного приходу, — це кількість нужденних парафіян. В першу чергу парафіяльна допомога повинна простягатися саме на цей мінімальний рівень – рівень своєї громади. Якщо настоятель, духовенство будуть це підтримувати, а народ буде залучатися, і в рамках приходу будуть відбуватися добрі справи, — то тим самим будуть формуватися цеглинки для потужної будівлі, яку можна дійсно назвати соціальною діяльністю Церкви.

Соціальне служіння – це ще й важливий внесок в апологетичну діяльність. Про наші добрі справи мало хто знає, але коли ми реалізуємо якийсь відомий проект, ставлення до Церкви змінюється в кращу сторону. Ви знаєте, скільки бруду обрушується на церкву, на її служителів і в соціальних мережах, і навіть в засобах масової інформації, особливо останнім часом. Милість Божа, що цей наклеп не досягає більшості людей. У якихось випадках доводиться і в полеміку вступати, але перш за все ми повинні відповідати нашими добрими справами. Це потрібно і для того, щоб ззовні краще розуміли, що таке християнська громада, Що таке Церква, і для підтримки рівня духовного життя самого приходу.

Тому моє розуміння таке: в кожному приході повинні відбуватися добрі справи в тих масштабах, в яких це можливо. В першу чергу добрі справи повинні відбуватися щодо слабких і знедолених членів громади. З цього ми повинні почати, і це може зробити кожен настоятель. Перш за все скласти список – скільки нужденних? На що живуть? Яка пенсія? Чи є у них сім’я? Тих, у кого пенсія зовсім маленька, занести в список, час від часу допомагати продуктами, надавати матеріальну допомогу, а якщо є молодіжна група, то, наприклад, допомогти з прибиранням перед святами, ще якось. Це і буде робота на мікрорівні, але дуже суттєва, і, звичайно, приклад для інших. А звідси виростає і макрорівень, робота на рівні нашого соціального відділу, який, до речі, добре займається благодійністю.

Не може існувати прихід без добрих справ – якщо неможливо написати так на дверях храму, то в свідомості кожного священика ця думка має бути присутня.

– Спаси Господи, Ваше Святість!

– Ваша Святосте, благословіть. Священик Димитрій Кельманов, клірик кафедрального соборного Храму Христа Спасителя. Сьогодні ми можемо спостерігати певне зростання соціальної напруги в суспільстві; часто на адресу Церкви і священнослужителів лунають закиди в тому, що вони недостатньо активно відгукуються на скорботи світу. Питання: Як далеко може і повинна простягатися реакція священнослужителів на актуальні суспільні проблеми? Дякую.

– Звичайно, відгук повинен бути – в першу чергу на загальноцерковному рівні. Однак потрібно мати на увазі, що ті, хто закликають відгукнутися на ту чи іншу скорботу нерідко переслідують абсолютно конкретні політичні цілі. З цього почалося розхитування Церкви в передреволюційні роки, коли полум’яні проповідники, які критикували все, що було в тодішньому церковному житті, закликали, в тому числі, розвивати соціальну роботу. Потім все це виродилося в обновленство, а згодом зовсім зникло.

Іншими словами, якщо ставиться конкретна політична мета — залучити Церкву в якісь акції, від цього слід цуратися. Це не означає, що ми повинні бути байдужі до скорбот людей, – зовсім ні! Але це означає, що ми повинні знайти правильну форму і правильну мову, щоб висловлювати солідарність і брати участь в наданні допомоги іншим людям. Дуже важливо вміти розрізняти духів – це, браття, найважливіше, тому що диявол рядиться в одяг ангелів світла (див. 2 Кор. 11:14). Коли нас закликають до добрих справ, за цим нерідко стоїть елементарна провокація з метою втягнути Церкву в конфлікт з владою, з якоюсь частиною суспільства, зі світом мистецтва, науки і т.д. час від часу виникають нібито «гарячі теми»: Церква і театр, Церква і кіно, Церква і наука, Церква і ще щось… а Церква для всіх – Мати, і відповідь Церкви завжди повинна бути пастирською.

Звичайно, ми не повинні закривати очі на скорботи, на потреби людські, але не можна давати привід шукаючим приводу (див.2 Кор. 11: 12) і піддаватися на заклики, мета яких — не стільки надання допомоги, скільки залучення Церкви в політичні процеси. Такого потрібно уникати – хоча б тому, що ми вже пройшли через цей скорботний шлях. Ми знаємо, що відбувалося в Руській Церкві після 1905 року. Чому революційні ідеї стали так швидко поширюватися в народі? Тому що частина духовенства була захоплена цими ідеями.

Ми не повинні поступатися ніякому тиску, ніяким політичним впливам, ніяким спробам відвести церкву на хибний шлях. Ми просто повинні йти за Христом, проповідувати Слово Боже, творити добрі справи. А головне, кожен з нас повинен жити за пастирською совістю. Тоді ми всі будемо дуже сильні, мужні і зможемо відображати будь-які напасті ворожі.

– Благословіть, Ваша Святосте. Протоієрей Михайло Прокопенко, клірик храму Живоначальної Трійці в Хорошеві, член Єпархіальної ради. 50 років біля Престолу Божого – це ціле життя. Ви були і залишаєтеся сучасником кількох поколінь священнослужителів, і я хотів би поставити питання щодо внутрішньокорпоративних відносин в середовищі духовенства, його солідарності або роз’єднаності. Яке з поколінь було більш благополучним в цьому відношенні? І хотілося б почути вашу думку про те, що є причиною роз’єднаності і як вона може бути подолана солідарністю. Спасибі, Ваша Святосте.

– На це питання немає простої відповіді. Безсумнівно, Солідарність духовенства була в 20-і і 30-і роки, в роки найбільш активних гонінь. Але в післявоєнні роки ситуація змінилася. Наприклад, мій дід (як багато хто з вас знає, він був сповідником і значну частину життя провів у в’язницях і таборах через свою віру і прагнення боротися із закриттям храмів) постраждав в результаті того, що повірив у солідарність духовенства. Він приїхав до Москви в 1947 або 1948 році, з тим щоб домогтися відкриття храму в селі Оброчне, де він народився, де жили мої предки. У 20-і роки храм закрили, Дід намагався боротися, і його посадили; в 30-і він знову був заарештований, а після війни, коли храми стали відкривати, дід приїхав до Москви боротися за відкриття храму в рідному селі. І ось він зупинився в будинку одного батюшки, вони попили чай, про щось поговорили, а через пару днів діда в черговий раз заарештували. Ось в яких страшних умовах жила Церква, – тому що, на жаль, були зрадники в рясах, які приносили величезної шкоди своїм побратимам, які повірили в таку солідарність. Насправді в післявоєнні роки справжньої солідарності не було і бути не могло, солідарність в середовищі духовенства лише викликала підозру влади і, як результат, боротьбу з тими, хто намагався її проявити.

Зараз зовсім інша справа. Зараз немає небезпеки репресій, і зміцнення відносин в середовищі духовенства — справа не тільки допустима, але і дуже бажана. Проводячи спільно час крім богослужінь, ви маєте можливість обмінятися досвідом, обговорити важливі теми, поговорити про сімейне життя, про те, що відбувається в Церкві і на стику церковно-державних відносин, про те, що зараз цікавить паству, та й безліч інших питань. Дружба серед духовенства – справа дуже гідна.

Так і було в дореволюційний час, коли ця дружба підтримувалася ще й станом. Ви знаєте, що суспільство було організовано за станами і священику дружити з аристократом було практично неможливо. Аристократія хоч іменувалася православною, але коли в день Великодня або Різдва священик приходив прославити Господа, далі його не пускали. Іноді пан взагалі не виходив до священика, а передавав троячку і говорив: «Дайте йому, нехай іде». Перейти з одного стану в інший було дуже важко. До речі, чому виник революційний клас різночинців? Тому що вони не потрапляли ні в один стан. Найчастіше це були діти священиків, багато отримували прекрасну освіту, в тому числі університетську, за рівнем освіти нерідко перевершували аристократію — а можливостей не було ніяких, що і провокувало розвиток революційних настроїв.

Якщо повернутися до теми солідарності, то в даний час, звичайно, спілкування священиків крім літургії, участь у спільних святах — це справа дуже правильна, хороша. Крім того, це ще й підтримка ваших сімей — ваших матінок і дітей. Це суспільство, в якому легко і просто спілкуватися. Така історія і така нинішня реальність. Вважаю, що ми з вами живемо, принаймні за цими параметрами, в щасливий час.

– Священик Пилип Ілляшенко, клірик храму святителя Миколая в Кузнецькій Слободі, викладач Православного Свято-Тихонівського гуманітарного університету. Ваша Святосте! Коли втомлений батько приходить додому, його обступають діти, кожному з них треба щось запитати, щось розповісти, на когось поскаржитися, щось дізнатися. Так і у мене безліч питань – як, напевно, у сотень священнослужителів, які тут зібралися. Хочеться запитати: а як ви все встигаєте? Але я хочу запитати про інше. Наше життя, наше служіння в мегаполісі, ті послухи, які ми несемо, зіштовхують нас і з темпом життя мегаполісу, і з його не людяністю і жорстокістю. І ми відчуваємо потребу, затребуваність такого простого спілкування віч-на-віч зі своїм правлячим архієреєм. Просто сісти, поговорити, запитати — як ті самі діти. Ваша Святосте! Чи можливо, щоб наші зустрічі були якщо не кожен місяць, але і не раз на 50 років?

– Браття, я дуже відкритий до цього. Ви ж, напевно, відчуваєте, що я не скутий ніякими умовностями, говорю з вами відкрито. Так, я готовий до такого роду спілкування і вважаю, що якщо це буде допомагати нам разом йти вперед, то дай Бог, щоб такі зустрічі проходили частіше.

– Священик Михайло Асмус, клірик храму Покрови Пресвятої Богородиці в Червоному Селі, викладач Свято-Тихонівського університету. Своєю особистістю, своїм словом, всім Вашим життям ви задаєте нам дуже високу планку, в тому числі Богословську, філософську. За це ми вдячні Богу, оскільки відчуваємо, що нам є куди прагнути, куди рости. Ми намагаємося в міру сил Вам наслідувати, хоча б в малому ступені. У мене немає питань, у мене є тільки почуття подяки і бажання піднести вам в подарунок скромний плід наукових праць, які я з собою приніс.

– Дякую Вам, спасибі велике. Що стосується наукових праць, я свого часу вирішив присвятити себе богословській науці, щось писав. Ставши архієреєм, я зрозумів, як важко все це поєднувати. Зараз у мене немає можливості займатися богословськими дослідженнями, хоча час від часу я щось пишу. Але оскільки головною справою свого життя, крім здійснення Божественної служби, я вважаю проповідь Слова Божого, то я компенсую відсутність письмової, наукової діяльності роботою над тим, що мені потрібно сказати людям. А оскільки зараз слова Патріарха розходяться досить широко, то я, звичайно, надаю особливого значення тому, щоб ці слова не були порожніми. В результаті з’являються збірки моїх проповідей, так що я все-таки не розлучаюся з письмовим столом. Спаси Господи.

– Священик Петро Михальов, настоятель храму великомученика Пантелеімона при лікарні РЖД. Хотів би поставити запитання, складне і для мене, і для всієї нашої Церкви. Це питання зрозумілості нашого богослужіння. Зазвичай, коли це питання піднімається, у відповідь я чую, що потрібно працювати з парафіянами. Заняття в Недільній школі, пояснення богослужінь — все правильно, я з цим згоден. Але, на жаль, одна справа почути на занятті, інше — зрозуміти під час молитви. І ще момент – часто самі священики багато чого не розуміють в богослужбових текстах. Можу і про себе сказати, що у мене бували такі казуси. Одного разу ми з парафіянами вирішили розібрати канон Андрія Критського. Прочитав його спочатку сам – начебто все зрозуміло. Зібралися ввечері розбирати, і ось дев’ята пісня: «закон безсилий, святкує Євангеліє». Починаю пояснювати: закон скасований, тепер Євангеліє святкує. А мені парафіяни, які стежать за російським перекладом, кажуть: «Батюшка, ви не праві. “Святкує Євангеліє” означає “Євангеліє безсиле”». Виявляється, мені лише здавалося, що я все розумію, але насправді це не так. Нещодавно, читаючи листи святителя Феофана Затворника, я виявив, що це не тільки моя проблема. Він був людина освічена, знав багато древніх і сучасних мов, але і він говорив, що наш переклад часто незрозумілий, Темний, віджив свій вік і потрібно робити новий переклад. Святитель мав на увазі новий церковнослов’янський переклад, і тому хотілося б задати питання: як ви бачите подальший розвиток нашої богослужбової мови? Чи планується новий переклад на церковнослов’янську або, може бути, допустима русифікація деяких частин богослужіння, наприклад, канонів, Псалтиря? Дякую.

– Я б дав дещо ризиковану відповідь, бо самі знаєте, як у нас реагують на дану тему. Але все-таки відповім по совісті. Справа в тому, що русифікація слов’янського тексту, пристосування до розуміння наступних поколінь відбувається протягом всієї його історії. Ви коли-небудь порівнювали давньоруські Мінеї з Мінеями початку XX століття? Спробуйте порівняти, і ви побачите, яка величезна робота була проведена. Але справа в тому, що народ наш дуже чутливий до слов’янської стилістики, до того, щоб музикальність церковних послідовностей не підмінялася ритмом сучасної мови. Коли ми просто замінюємо слов’янські слова руськими, ми руйнуємо поезію богослужіння. Адже слов’янська мова – це практично калька з грецької, а грецьке богослужіння — це поезія, особливі ритми. Є такі граматичні форми слов’янської мови,які неможливо точно перевести на російську. Тому, коли ми починаємо перекладати на російську мову (а такі досліди були), переклади не приживаються. По-перше, церковна традиція заважає абсолютно довіряти новому тексту, у людей виникає скепсис, критичне ставлення. А що можливо, так це певна модернізація (використовую також небезпечне слово, але цілком свідомо) стародавнього тексту, пристосування до слуху і культури сучасної людини, але без спотворення граматичних форм, що дуже важливо, і без впливу на поетику. З тим щоб ми в прозу не скотилися, щоб богослужіння у нас залишилося поетичним. Звичайно, якась зміна або, краще сказати, розвиток тексту в таких рамках допустимо. Але якщо ми вводимо розмовну мову, на чому наполягають деякі, то ми тільки бентежимо наших віруючих. І це ніколи не впливає на рівень катехизації, я в цьому переконався. Десь руською мовою відбувається богослужіння, але не ломляться ж стіни від кількості людей! А ось вводити якісь слов’янські, але ближчі для сприйняття сучасної людини форми, звичайно, можливо. Цим займалися і наші отці протягом всієї історії слов’янського тексту, включаючи і століття XX.

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі

Патріарх.ua 

Анонси iнтерв'ю

Інтерв'ю Святішого Патріарха Кирила телеканалу «Росія 24» до 200-річчя відкриття Антарктиди

Інтерв’ю Святішого Патріарха Кирила телеканалу «Росія 24» до 200-річчя відкриття Антарктиди

3 лютого 2020 року в ефірі телеканалу «Росія 24» вийшло інтерв'ю Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила, приурочене до ... подробнее...>>
Різдвяне інтерв'ю Святішого Патріарха Кирила телеканалу «Росія»

Різдвяне інтерв’ю Святішого Патріарха Кирила телеканалу «Росія»

7 січня 2020 року, в свято Різдва Христового, на телеканалі «Росія 1» відбувся показ традиційного Різдвяного інтерв'ю Святішого Патріарха Московського ... подробнее...>>
Відповіді Святішого Патріарха Кирила на запитання молодих реставраторів і волонтерів, які відновлюють храми

Відповіді Святішого Патріарха Кирила на запитання молодих реставраторів і волонтерів, які відновлюють храми

13 грудня 2019 року в Сергіївському залі кафедрального соборного Храму Христа Спасителя в Москві Святіший Патріарх Московський і всієї Русі ... подробнее...>>
Відповіді Святішого Патріарха Кирила на питання висвячених ним священнослужителів-кліриків м. Москви

Відповіді Святішого Патріарха Кирила на питання висвячених ним священнослужителів-кліриків м. Москви

18 листопада 2019 року в Залі церковних соборів кафедрального соборного Храму Христа Спасителя в місті Москві відбулася зустріч Святішого Патріарха ... подробнее...>>
Інтерв'ю Святішого Патріарха Кирила на завершення візиту в Страсбург

Інтерв’ю Святішого Патріарха Кирила на завершення візиту в Страсбург

27 травня 2019 року завершився візит Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила в Страсбург (Франція). В аеропорту Страсбурга Святішого ... подробнее...>>

Архів матеріалів:

« Вересень 2020 »
ПнВтСрЧтПтСбВс
123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930
Яндекс.Метрика

© 2010-2020 Протоієрей Ростислав Ярема. Всі права збережені. При копіюванні інформації посилання на сайт Патріарх всієї Русі - обов'язкова.
Перейти на мобильную версию