ГОЛОВНА   Новини   ПРО ПРОЕКТ   РЕДАКЦIЯ   КОНТАКТИ  
Почтовая форма

Посилання:

Официальный сайт Русской Православной Церкви / Патриархия.ru

Наші банери:

Послухати молитви

Церковні розколи

Церковні розколи в новітній історії України. Хронологія

Церковні розколи в новітній

історії України. Хронологія

Проповідуй слово, настій під час і не

під час, викривай, забороняй, вмовляй

з усяким довготерпінням і повчанням.

(2 Тим. 4. 2).

Передмова

У період виходу союзних республік зі складу СРСР, – держави, що територіально охоплював абсолютно весь простір колишньої Київської Русі, у багатьох священнослужителів виникла спокуса створення власних церков, причому, використовуючи віковий авторитет православ’я, вони навмисно приписують собі назви і титули, що належать, насправді, легітимно діючій церкві. На Україні за короткий термін її новітньої історії з’явилися не тільки самозвані єпископи, а й ряд незаконних уявних груп, що ставлять себе в один ряд з канонічною Українською Православною Церквою. Такі “єпископи” часто роблять різного роду заяви від свого імені і від імені ними ж заснованих «церков». 

Поява українців з явно вираженою осмисленою антиправославною і розкольницькою діяльністю ґрунтується на емоційній залежності від іншого потужного суспільно-соціального процесу, пов’язаного з формуванням нової держави – Республіки Україна. Від спокуси стати “першим” в межах держави, що зароджується, не встояв навіть колишній Предстоятель УПЦ Філарет (Денисенко), не кажучи вже про безліч заморських діячів українського і неукраїнського  походження, що злетілися в країну для «відродження» духовної складової не тільки українців, а й представників інших національностей, які сповідують православ’я.   

У цьому контексті відлік новітньої історії України доцільно починати з 16 липня 1990 року – дати проголошення Верховною Радою УРСР «Декларації про державний суверенітет України». Це справедливо і тому, що перші реєстраційні документи, видані на руки представникам «нових православних церков», видавалися від імені Радянської влади і лише пізніше, коли “нових церков” з’являлося більше – державними органами незалежної України. 

Найбільш характерним у визначенні новітньої української історії як такої, її інтегральним фактором у справі деформування релігійної свідомості є те, що головні фігуранти антиурядових навчань живі ще й досі і викликають у суспільстві “історичну рефлексію”, навіть якщо самі не є об’єктами спеціального аналізу.  Адже з їх відходом з цього світу новітня історія, як правило, перетворюється в «просто» 1 історію, яку можна при бажанні ще більше деформувати і спотворювати на догоду, що постійно виникають історичним необхідностям. Як видно, потреба в таких спотвореннях простежується останні шістнадцять років, збігаючись за часом з віком молодої української держави. 

Чого варті заяви лідерів абсолютно всіх розкольницьких течій про те, що їх “церкви” мають тисячолітню історію! Масова інтеграція розкольницької свідомості, причому в будь-яких формах і будь-якими методами, в світ канонічного Православ’я – основна мета ідеологів розколу. Непомітне наближення статусу розкольників до законного церковного статусу Української Православної Церкви на даному історичному етапі є для відступників віри першорядним завданням.  Це особливо актуально зараз, коли віруючі готуються до знаменної дати  –  відзначенню 1020-річчя Хрещення Русі. На жаль, влада безоглядно бере участь у суверенізації Церкви, змушуючи віруючих прийняти те, що давно позначено ними як очевидна істина. 

Звернемося до невеликого, але яскравого прикладу подібних історичних маніпуляцій. Кияни не проти перейменування вулиць, йдеться про те, щоб творчий діалог з минулим знаходився в справедливій для обох сторін моральній рівновазі. Це означає, що до офіційного зняття Церквою анафеми з І. Мазепи (якщо таке виявиться можливим), Київрада мала у своєму розпорядженні про перейменування однієї з міських вулиць дати таке визначення: вулиця імені анафематствованного Івана Мазепи. Все інше – підміна історичного факту засобами політичного інтриганства. 

Для того, щоб таких історичних метаморфоз не відбувалося в стосовно сучасних самозваних єпископів та їх уявно православних груп, виникла необхідність у систематизації знань про їх розкольницьку діяльність у вигляді датованої історичної довідки – хронології.  Унікальність жанру полягає в тому, що фігуранти церковної смути від «патріарха» до «паламаря» мають можливість подивитися на себе і створену ними ж історичну ретроспективу з боку. Озираючись на «національне богошукання» недавнього минулого, а точніше новітньої історії України, залишивши методологію історичних підтасовок, такий читач стає одночасно літописцем, “історіографом” досліджуваної проблеми, яку сам і породив. Його екскурс у власне минуле покликаний виявити нові огидні сторони лжевчень і відзначити на карті розвитку цих навчань своє власне місце. Осмислення глибини особистісного пороку дає можливість позбавлення від нього – в цьому ще одне призначення пропонованої хронології, яка буде корисна не тільки розкольникам, а й усім, хто цікавиться розкольницькою проблематикою, серйозно руйнує духовну єдність титульної нації на Україні. 

У книзі «До історії автокефального і філаретівського розколу», виданій у 2 березні 2002 року, була опублікована скорочена версія хронології, однак саме зараз виникла необхідність ознайомити читачів з її повним варіантом. Це викликано тим, що ідеологи розколу, минаючи етап нахабних захоплень православних храмів, все частіше мають намір прийняти вигляд невинного ягняти, за яким, насправді, ховається вигляд хижого вовка, який постійно терзає духовно-моральне життя українського суспільства. Багато чого з того, що вони говорять, може здатися природним і закономірним ходом розвитку розкольницької історії, але більш переконливими виглядають їхні справи, замовчувати які не в звичках сумлінних дослідників.          

Відверто ігнорувати історію – не означає бути незалежним від неї. В Іншому випадку, суспільству з легкістю можуть бути нав’язані старі факти і ідеї як нові. Провальна спроба недавнього минулого створити нові церкви під приводом “конфесійного” об’єднання, сьогодні видається як нова ідея. Громадянське суспільство повинно мати “табу на повтор”, бо його соціальна місія – бути носієм новозавітних істин, а не богопротивних людських вад. 

У процесі дослідження історії не можна стати генератором корисних ідей, не будучи ерудитом, тобто зберігачем інформації про минуле. Це дає можливість захисникам канонічного православ’я викривати розколи безпосередньо “по гарячих слідах”. Такий статус полеміки виключає будь-яку упередженість у викладі і змушує розкольників уникати історичного суб’єктивізму, як би вони цього не хотіли. Поява цього матеріалу на даному етапі своєчасно тим, що «блукаючим в розколі» вже створена своя історіографія, настільки майстерно вплетена в загальний хід новітньої історії України, що непідготовленому читачеві часом важко розібратися в ланцюзі подій, що відбуваються, тим більше в такій специфічній темі як релігія і церква. 

Поведінкова лінія горе-лідерів і очолюваних ними навколоцерковних течій замикається на нестримній ідеї «порятунку української нації». Штучні псевдоцерковні структури зливаються і дробляться, набуваючи нових форм соціального самовираження, щоразу претендуючи на виняткову роль і особливе лідерство в сфері духовного опікування народу. Сучасні “месії” продовжують розкольничати в своєму середовищі, підводячи “релігійне” життя тих, хто по наївності ними захопився до критичної межі, за якою “ревне” відстоювання “національних теологій” неминуче призводить до відпадання від віри. На жаль, набута патологія віри, в силу тривіальної відсутності знань про спасительний досвід церкви, хоч і ненадовго, але все ж стає для багатьох життєвою нормою. Для нас це – безумовна трагедія. Люблячому Христа, завжди боляче дивитися, як сліпий Поводир сліпих з кожним днем веде ошуканих все далі і далі від Бога… 

Багато хто буде здивований, дізнавшись, що в даний час на Україні існують три розкольницькі Київські патріархати:  

  1. Київський Патріархат «Української Автокефальної Православної Церкви»;

  2. Київський Патріархат «Української Православної Церкви – Київський Патріархат»;

  3. Київський Патріархат «Української Автокефальної Православної Церкви» (канонічної). 

Більш того, на Україні живуть і перебувають в здорв’ї два “патріарха” і обидва носять однаковий титул – «Патріарх Київський і всієї Руси-України»! 

Всього ж їх було чотири. Таке «різномаїття» склалося в перші роки незалежності України, причому один лжепатріарх з чотирьох собі подібних – Мстислав Скрипник – примудрився очолювати два київських патріархати одночасно! Апологети розколу і графомани-історики до досі не можуть толком розібратися, «патріархом» якого Київського Патріархату він все ж був?!  Щоб в цьому переконатися, досить уважно ознайомитися з публікаціями, розміщеними на сайтах цих розкольницьких течій. У 2005 році кількість Київських патріархатів на Україні поповнилося новою одиницею – Київський Патріархат – «Українською автокефальної православної церкви (канонічної)» на чолі з “патріархом” Мойсеєм (Куликом). Як це не дивно, але слід «патріарха» Мстислава Скрипника виявляється в єпископській лінії і цієї церкви… Примітно, що нинішня влада, чомусь вперто відмовляється реєструвати Київський Патріархат «патріарха» Мойсея. А шкода. Адже тоді у молодої української демократії був би незаперечний аргумент у боротьбі проти “іноземного” церковного впливу – виставити проти одного Московського Патріархату відразу три Київських! 

Серед колишніх православних священнослужителів, що подалися в розкол, особливої уваги заслуговує анафематствований Михайло Денисенко, відомий у сучасному українському суспільстві як «патріарх» Філарет. Найбільше про самого себе говорить він сам, переконуючи світ у тому, що він є ініціатором створення Київського Патріархату. Для встановлення істини, навіть у непристойній справі розкольницької смути, важливо показати, що спочатку ідея Київського Патріархату, яку він собі приписує, постійно виставляючи себе її “страждачем”, належить іншому, більш ранньому крилу розкольників – автокефалам. Саме вони озвучили її на своїх зборах в 1990 році в київському Будинку кіно і на законодавчому рівні закріпили за своєю новоствореною «церквою» статус Київського Патріархату. 

“Майстерність” Михайла Антоновича (Філарета) полягає в тому, що він, будучи викритий Церквою в порушенні прийнятих на себе чернечих обітниць і церковних канонів, при тісній змичці з політико – націоналістичними силами, що діють в Україні в 1992 році, вправно перетягнув зшиту автокефалами ковдру “національної церкви” на себе. Під ним він гріється досі. Звичайно, хрін редьки не солодший, але при цьому М. Денисенко, цинічно ігноруючи віковий досвід канонічного православ’я і церковної історії, продовжує бентежити православні Серця трьох братніх народів – Росії, України та Білорусі. Показати згубність 5 переконань колишнього митрополита Філарета (Денисенка) для сучасного громадянського суспільства, його обивательське пристосуванство, спершу в умовах радянської держави, а пізніше і незалежної України, як людини, судячи з його вчинків, далекого від християнських цінностей – основна преамбула пропонованої читачеві хронології. 

Хронологія не включає опис інших розкольницьких течій, що тяжіють до використання православних символів, обрядів і традицій. В першу чергу, до них відноситься задекларована в Києві «Вселенська православна церква всесвітнього патріархату”, первосвященик якої іменується титулом Вселенський Патріарх батько Абатар I. не згадується в тексті «Українська реформаторська православна церква», очолювана колишнім православним священиком, і діє як самостійний підрозділ в «Посольстві благословенного царства Божого для всіх народів» харизматичного афропроповідника А. Сандея. Немає даних і про «Українську Істинно-Православну незалежну церкву» Ці та інші  неорелігійні утворення виникли значно пізніше «авто-філарето- кефалов» і, що найголовніше, їх лідери ніколи не ставили ідею створення Київських патріархатів у центр своїх “теологічних” вишукувань. Головним у представленому матеріалі є відображення самого «моменту народження» філаретівського Київського Патріархату, що допоможе вдумливому читачеві самому побачити його причинну неспроможність і як наслідок – історичну приреченість. 

Безсумнівно, що ретроспектива і природа «ядерної реакції» пострадянських навколорелігійних рухів, що вилилися на голови українського народу безліччю “національних церков”, незабаром буде досить докладно вивчена і викладена сумлінними церковними істориками. 

Після факту відмови обрання “автокефалами” нового патріарха як глави своєї церкви в 2000р. і захоплення 4 лютого 2005р. будівлі вдовуючої Патріархії УАПЦ іншим – “мефодіївським” крилом з тих самих автокефалістів, подальша хронологізація подій розкольництва просто безглузда. Все і так стає на свої місця. Прихований порок, спочатку закладений в самому розколі, саме так і повинен був проявитися, підтвердивши тим самим факт заперечення ідеї автокефалізму в середовищі самих її носіїв, а потім і в українському суспільстві. Що ж стосується відходу Михайла Антоновича (Філарета) в розкол, то, непрохано вторгнувшись у середу автокефалів, він, проти своєї волі, отримав від них потужний заряд на самознищення.  

Терплячий, наполегливий голос церковної совісті, спрямований на напоумлення розкольника Михайла Денисенка, багаторазово звучить в цивільній і церковній пресі – найкращий доказ  нежиттєздатності створеної ним асоціальної структури. М. Денисенко (Філарет) змушений постійно вдаватися до відвертого обману, переконуючи всіх в тому, що Його Церква утворилася в результаті об’єднання УПЦ і УАПЦ. Навіть студент першого курсу релігієзнавства знає, що це не так.  Українська Православна Церква ніколи і ні з ким не об’єднувалася! А УАПЦ, не визнавши «об’єднання», шляхом активного протесту домоглася від влади відновлення реєстрації свого статуту і після смерті  “патріарха” Мстислава (Скрипника) спокійно обрала для себе нового “патріарха” – Димитрія (Ярему).

Всупереч усьому, Філарет стверджує, що не Димитрій (Ярема), а Володимир (Романюк) є прямим наступником покійного «патріарха» Мстислава. І це ще не все, що можна почути від коваля брехні. Зрештою, де ж всі ті численні відео, фото та аудіо-свідчення такої “великої історичної” події, що імплантується в історію України як об’єднання двох церков, що відбулося в червні 1992р.»?

У доморощеному розколі дивно все. Дивує, перш за все, напориста орієнтація наших розкольників на церковні організації, створені в “вільному світі” різними хвилями української еміграції. З самого початку становлення та активізації київського «Комітету з відродження УАПЦ» «третього періоду відродження» (1998р.), кандидатом на першого українського Патріарха намітили архієпископа Мстислава (Скрипника), вихідця з “другого періоду відродження” (1942р.), який проживав у США. Тим часом, в Києві на Подолі в той же час жив і бодрствував архієпископ Оксіюк Йосип Федорович, учасник автокефального «Всеукраїнського Собору» 1921 року, член єпископату УАПЦ “першого періоду відродження”. Більш авторитетної людини в справі “підйому духовності” і уявити важко. Аж ні – заморські автокефали з емігрантів виявилися привабливими. Може бути, справа зовсім і не у відродженні національної духовності, тим більше, що зразком єдності розкольники української діаспори бути не можуть. 

До теперішнього часу Українська Православна Церква в Канаді, Українська Православна Церква в США, Українська Православна соборноправна церква, єпархії української автокефальної православної церкви у Великобританії, Західній Європі, Австралії, Новій Зеландії, Південній Америці не думали і не думають ні про яке об’єднання. Ці «національні українські церкви», у багатьох храмах яких богослужіння проводяться англійською мовою, не потребують єдності ні під омофором свого Патріарха «всієї Екзиля», і тим більше ні під омофором такого “благодатного патріарха” як Філарет Київський. Суперечливе ставлення закордонних українських церков до рокіровок Київських патріархатів на Україні можна простежити за текстом пропонованої хронології. 

У годину нелегких випробувань звертаємося до повчання Святого Письма: «Боже мій! визволи мене з руки нечестивого, з руки беззаконника і гнобителя, бо Ти – надія моя, Господи Боже, надія моя від юності моєї» Пс . 70. 4). З погляду надії вірні канонічної церкви очікують напоумлення і повернення своїх братів з розколу, в яких би духовних топях вони не знаходилися. Канони Церкви мають повний звід настанов про те, 6 на яких умовах приймаються розкольники. Вибір залишається за ними. Рятівна огорожа Української Православної Церкви відкрита завжди і для всіх. 

Час, як це вже неодноразово було в історії, і цього разу дасть однозначну оцінку подіям, що розгорнулися в українському розкольницькому вертограді, але разом з тим, бажаючи відновити справжню картину появи найбільш яскравих представників церковної смути та їх навколоцерковних угруповань, для допитливого читача пропонується Хронологія розколу, написана мовою самої історії – мовою фактів. 

ХРОНОЛОГІЯ

Початок розкольницької смути – київський «Комітет з відродження

УАПЦ» Відступництво Петропавлівської парафії Львова і

Поява «першоієрарха» автокефалістів «єпископа» Іоанна

(Боднарчука)

15 лютого 1989 р.

У Києві на базі Українського культурологічного клубу створюється

«Комітет з відродження Української Автокефальної Православної церкви»

(третього періоду Відродження), що складається зі столичних культурологів:

Сергій Набока, Лариса Лохвицька, Ольга Гейко (Матусевич), Анатолій

Битченко, Тетяна Битченко, Євген Сверстюк, Олександр Ткачук,

Володимир Кательницький, Микола Будник та ін.

Очолив «Комітет» колишній настоятель Свято-Успенського храму

латвійського міста Єлгава (Ризька єпархія) священик Богдан

Михайлечко. Божественні Літургії, сповідь, причастя і молебні

епізодично проводяться на київських квартирах і в приватних будинках.

Незважаючи на заклики відродити «національну церкву», активісти так і

не змогли створити свою власну повноцінну автокефальну громаду,

залишаючись до розпаду «Комітету» неформальною світською освітою.

19 серпня 1989 р.

У Львові парафія святих апостолів Петра І Павла заявила про свій відхід у

автокефальний розкол. Двоє з трьох священнослужителів цієї парафії –

протоієрей Володимир Ярема та священик Іван Пашуля виступили за вихід

з юрисдикції Українського екзархату РПЦ, а третій священик – Ярослав

Чухній – відмовився від участі в розколі і залишився вірним вимогам

церковних канонів.

21 вересня 1989 р.

На спроби влади Львова опечатати Петропавлівський храм, Церковна

Рада Української Православної церкви в США направила на ім’я Президента

7

СРСР М. Горбачова протест з проханням «анулювати рішення Львівської

адміністрації та повернути храм громаді, щоб вона, використовуючи

гарантовані їм права, могла вільно сповідувати свою віру»

Вересень 1989 р.

Виходить перший номер самвидаву парафій УАПЦ «Наша віра –

Православ’я» Головний редактор – Євген Сверстюк. Редакційна група:

Микола Будник, Михайло Орфенюк, Олександр Ткачук. Загальний тон видання

– плаксиве нагадування про дві загублені автокефалії 1921р. і 1942 р., 

меркантильне філософствування про відродження “тисячолітньої” УАПЦ.

Незабаром, крізь «крокодилячі сльози», видання позбудеться у своєму

найменуванні від слова «православ’я» (?!) і стане називатися просто – «Наша

віра»

13 вересня 1989 р.

Священний Синод Руської Православної Церкви розглянув скарги

керуючого Житомирською єпархією єпископа Іоанна (Боднарчука) про

погіршенні здоров’я і на його ж прохання звільнив архієрея на спокій з

призначенням йому персональної пенсії для лікування.

29 вересня 1989 р.

Протоієрей Віталій Політило оголосив автокефальною Свято-Успенську

парафію Львова.

Жовтень 1989 р.

Під гаслом «відродження національної Православної церкви» почалася

масова автокефалізація православних парафій УПЦ в Галичині. Як

правило «конфесійна самостійність» затверджувалася на підставі

рішень “парафіяльних соборів” які проводяться стихійно в приватних будинках

священиків або парафіян. Стимулюючим фактором до прискорення цього

процесу стало захоплення уніатами православного Преображенського храму

Львова.

3 жовтня 1989 р.

Заштатний єпископ Іоанн (Боднарчук) просить Священний Синод РПЦ

повернути його на кафедру, заявивши, що він абсолютно здоровий.

20 жовтня 1989 р.

Львів. У церкві Святих Апостолів Петра і Павла відбувся собор

священиків УАПЦ.

Собор звернувся до колишнього єпископа Житомирської єпархії Івана

(Боднарчука), який перебував за штатом через хворобу, з проханням взяти під

свою опіку УАПЦ і очолити її. У Соборі взяли участь священики

Володимир Ярема, Мирослав Максимович, Іван Пашуля, Микола Кавчак.

Собор заснував Православну церковну Раду Львівської єпархії.

 

У стані УАПЦ відбуваються перші антиканонічні

«священицькі» і «єпископські» хіротонії

 

22 жовтня 1989 р.

Єпископ Іоанн (Боднарчук), всупереч церковним канонам (Св. Апостолів,

правило 35) звершив на території Львівської єпархії у храмі Петра і

Павла літургію, висвятив ставленика Юрія Бойка у диякона і

оголосив про утворення «Української автокефальної апостольської церкви

греко-українського обряду», а себе назвав її «першоієрархом». За ці

“діяння” єпископ Іоанн, під час телефонної бесіди з митрополитом

Мстиславом, був ним зведений в сан архієпископа.

31 жовтня 1989 р.

На засіданні Церковної Ради під головуванням протопресвітера

Володимира Яреми були затверджені умови прийому для бажаючих перейти

в розкол. Пунктом п’ятим “умов” оголошувалося “Безсоромне визнання

своїм зверхником митрополита УАПЦ Мстислава Скрипника»

1 листопада 1989 р.

Єпископ Іоанн (Боднарчук) повідомив телеграмою в Московську

Патріархію «про свій вихід зі складу єпископату Руської Православної

Церкви».

6 листопада 1989 р.

Екзарх України митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко)

разом з архієпископом Львівським Іринеєм (Середнім) через духовенство

намагалися зв’язатися з єпископом Іоанном (Боднарчуком) і утримати його від

розкольницьких дій, але він від діалогу ухилився і відмовився прибути

до Києва на засідання Священного Синоду.

14 листопада 1989 р.

Священний Синод Руської Православної Церкви під головуванням

Святішого Патріарха Пімена в розширеному складі розглянув справу

єпископа Іоанна (Боднарчука) і позбавив його священного сану. Учинений ним

розкол в Церкві Священний Синод, згідно з церковними канонами,

кваліфікував як тяжкий гріх, який, якщо залишиться нерозкаяним, по

вченню святих отців, не змивається навіть мученицькою кров’ю. Всі

священнодійства, які можуть відбуватися Боднарчуком, були

оголошені недійсними, хіротонії безблагодатними, церковні

розпорядження – незаконними. Ті священнослужителі, які матимуть

з ним церковне спілкування, забороняються в священнослужінні до часу

повного каяття, а здійснювані ними таїнства і священнодійства

вважаються безблагодатними і не спасительними.

15 листопада 1989 р.

Священний Синод Руської Православної Церкви звернувся до духовенства,

чернечих і всіх чад Українського екзархату з посланням, в

якому закликав українську паству зберігати церковну єдність і не

піддаватися спокусі розколу.

9 грудня 1989 р.

У Києві на Конгресі духовенства та представників автокефальних громад

України засновано Всеукраїнське православне Братство УАПЦ.

30-31 січня 1990 р.

У Києві відбувся Архієрейський Собор, на якому було заслухано доповідь

митрополита Київського і Галицького Філарета (Денисенка) про становище в

Руській Православній Церкві у зв’язку із загостренням міжнаціональних і

міжконфесійних відносин у західноукраїнських єпархіях, а також про

засудженні дій колишнього архієрея «єпископа» Іоанна Боднарчука,

який очолив автокефалістський розкол.

31 січня 1990 р.

Митрополит Мстислав (Скрипник) надсилає зі США листа Вселенському

Патріарху Димитрію I, в якому висловлює стурбованість

висловлюваннями представника Константинопольської Православної Церкви

митрополита Хризостома під час його перебування в Москві.

Константинопольська Церква – сказав митрополит Хризостом, – розділяє

рішення своєї сестри – Руської Православної Церкви про позбавлення

єпископського сану єпископа Іоанна (Боднарчука) за підтримку

автокефального розколу. Копії цього листа розіслані патріархам і

главам Помісних і автономних церков.

2-4 лютого 1990 р.

У Саут Банд Бруку на надзвичайному соборі Української Православної

Церкви в США, присвяченому положенню УАПЦ на Україні, зазначалося,

що «широке відродження УАПЦ почалося у західних областях України,

однак фанатичні католицькі кола в Галичині становлять

значний спротив відродженню УАПЦ на тих землях».

10 – 11 лютого 1990 р.

Відбулася конференція Всеукраїнського Братства УАПЦ ап. Андрія

Першозванного, на якій був розроблений і затверджений «Статут» братства.

Створено Велику Раду Всеукраїнського Братства.

17 лютого 1990 р.

У Львові відбулася установча конференція релігійно-

просвітницького Львівського крайового Братства св. апостола Андрія

Першозванного УАПЦ.

10 березня 1990 р.

У Київському музеї народної архітектури та побуту «Пирогово» (під відкритим

небом) відбулося освячення першого автокефального храму. Дерев’яний

храм споруди 1646 року був перевезений до музею з села Дорогинка

Київської області як архітектурна пам’ятка. Чин освячення здійснив

прибулий з села Стадниця Вінницької області священик Мефодій

Андрущенко. Він стверджував, що має на це особливе право, так як був

висвячений в автокефального диякона, а потім і священика ще під час

окупації України фашистською Німеччиною.

24 березня 1990 р.

У селі Болехові Івано-Франківської області колишній єпископ Іоанн

(Боднарчук) здійснив першу єпископську псевдохіротонію. Крім

Боднарчука у звершенні «хіротонії» брав участь позбавлений дияконського

сану колишній клірик Тульської єпархії Віктор Володимирович Чекалін,

іменував себе «єпископом Істинно Православної церкви» Вікентієм

(«єпископська хіротонія» Віктора (Вікентія) Чекаліна не була визнана

архієрейським синодом Руської Зарубіжної Церкви, до якого Чекалін

звертався, просячи прийняти його в молитовне спілкування).

30 березня-2 квітня 1990 р.

Офіційна делегація Української Православної церкви в Канаді у складі

вікарія Митрополії єпископа Саскатунського Юрія і священика Степана

Ярмуся відвідала Константинополь. На питання яке нинішнє ставлення

Вселенської Патріархії до стихійних проявів автокефалів в Україні,

Вселенський Патріарх Димитрій сказав: «територія України належить

до юрисдикції Руської Православної Церкви і Московської Патріархії»

29 квітня 1990 р.

У гуцульському гірському селищі Космач Івано-Франківської області

відбулася хіротонія священика Василя Романюка на «єпископа»

Ужгородського та Хустського з ім’ям Володимир. Хіротонію здійснювали

“архієпископ” УАПЦ Іоанн (Боднарчук) і “єпископи” Андрій (Абрамчук)

і Данило (Ковальчук). Після хіротонії єпископ Володимир (Романюк)

прибув до Києва і очолив місіонерський відділ при Патріархії УАПЦ.

1 червня 1990 р.

Петлюрівський племінник, який очолює УПЦ в США митрополит

Мстислав (Скрипник) направляє «звернення» Президенту СРСР М.

Горбачову з приводу відмови йому у відкритті в’їзної візи. У листі він

вигукує: “Не можу зрозуміти, чому саме моя особа ще й далі знаходиться

в Реєстрі осіб “нон грата”, і чому з того реєстру Міністерство закордонних

Справ СРСР і нині користує”.

Травень 1990 р.

Екзарх України, митрополит Філарет (Денисенко), провів зустріч з

духовенством Тернопільської єпархії. У своїх виступах Філарет

всіляко паплюжив учасників автокефального розколу, переконуючи

священнослужителів, що розкольники діють за прямою вказівкою

націоналістичних організацій, що влаштувалися за кордоном. Через ЗМІ

були вжиті заходи щодо роз’яснення згубності розколу творимого

автокефалістами на Україні.

3 травня 1990 р.

Кончина Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Пімена.

Місцеблюстителем патріаршого престолу обрано Митрополита Київського

Філарета (Денисенко Михайла Антоновича).

4 червня 1990 р.

Позбавлений можливості прибути до Києва (відмова у в’їзній візі) для

участі у запланованому Соборі УАПЦ, митрополит Мстислав (Скрипник)

надсилає на ім’я Президії собору вітальне послання, в якому

підкреслює значимість своєї особистості для долі українського

православ’я. Він пише: «Знаю, мої дорогі, що ви сподівалися почути від мене

на Соборі поради, джерелом яких був би мій довголітній досвід у службі

Богові… і покликаному Божим Провидінням до апостольського свого

служіння на Сході Європи українському народу»

Створення Київського Патріархату УАПЦ (№1)

5-6 червня 1990 р.

У Києві в Республіканському будинку кіно відбувся Всеукраїнський Собор

УАПЦ (7 єпископів, 150 священиків, понад 300 делегатів). На Соборі

прийнято Статут УАПЦ. Головним рішенням Собору було “піднесення” УАПЦ

до статусу Київського Патріархату. Іоанн (Боднарчук) зведений в сан

«митрополита», поставлений «митрополитом Львівським і Галицьким» і обраний

місцеблюстителем патріаршого престолу. «Патріархом Київським і всієї України

України» обрано Мстислава (Скрипника), який очолював УПЦ в США і

Єпархії УАПЦ за кордоном (ця «Церковна» група спадкоємців липківців

і полікарповців була засуджена Собором Руської Православної Церкви в

1942 р. і залишилася невизнаною у всьому православному світі).

«Всеукраїнський собор» керувався не канонами православної

Церкви, а так званими «липківськими канонами», прийнятими в 1921р.

таким же «Всеукраїнським Собором».

7 червня 1990 р.

Консисторія УПЦ в США розсилає настоятелям своїх парафій в Америці

і за кордоном «Доручення», яким зобов’язує під час Літургії поминати

ієрархію в наступному порядку: «Святішого Мстислава, Патріарха святої

Української Автокефальної Православної Церкви; Блаженнішого Іоанна,

Митрополита Галицького і Волинського; ВисокопреосвященнихАрхієпископів Костянтина, Анатолія, Василя і Андрія; Преосвященних

єпископів Антонія, Паісія, Даниїла, Володимира, Миколая, Нестора і

Романа».

Червень 1990 р.

На Помісному Соборі Руської Православної Церкви митрополит Філарет

(Денисенко), незважаючи на статус місцеблюстителя Патріаршого престолу,

не був обраний новим Патріархом Руської Православної Церкви. Він

програв вибори не тільки новому Святішому Патріарху Олексію II, але

набрав також меншу кількість голосів, ніж митрополит Ростовський і

Новочеркаський Володимир (Сабодан), що свідчило про повне

падіння авторитету Філарета серед віруючих України.

15 липня 1990 р.

Візит місцеблюстителя патріаршого престолу УАПЦ «митрополита»

Іоанна (Боднарчука) в український православний Центр в Саут Банд Бруку

(США). Крім ознайомчого характеру поїздка пов’язана з організацією

першого відвідування «патріархом» Мстиславом (Скрипником) України.

27 липня-6 серпня 1990 р.

Перебування на Україні новообраного Предстоятеля Руської

Православної Церкви Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II.

Святіший Патріарх відвідує Монастирі Києва та України, знайомиться з

церковно-релігійною ситуацією, що склалася в країні. Під час

відвідин Почаївської Лаври відбулася зустріч Святішого Патріарха

Олексія ІІ з духовенством і віруючими західноукраїнських єпархій. В

останній день перебування на Україні відбулася зустріч його

Святості з Головою Верховної Ради УРСР Л. Кравчуком.

31 серпня 1990 р.

«Першоієрарх» УАПЦ Іоанн (Боднарчук) своїм указом призначає

«єпископа» Володимира (Романюка) вікарієм Київської єпархії УАПЦ.

31 серпня 1990 р.

У резиденції глави УПЦ (Київ, Пушкінська, 36) за участю митрополита

Філарета, Голови Комісії Священного Синоду РПЦ з питань

міжконфесійної ситуації в західних областях України

Крутицького і Коломенського Ювеналія, членів комісії: архієпископа

Івано-Франківського та Коломийського Феодосія, Тернопільського та

Кременецького Лазаря, єпископів Львівського і Дрогобицького Андрія,

Пінського та Липецького Стефана відбулася прес-конференція. Обвинувачуючи

розкольників автокефалістів, митрополит Філарет говорив журналістам:

«Ми вважаємо, що та «автокефалія», яку проголосив Іоанн

Боднарчук, не може бути названа канонічною. Автокефалісти

проголосили себе не канонічно автокефальною Церквою, взяли титул

Патріарха. В історії нашої Православної Східної Церкви не було

випадків, щоб Церква сама собі надавала Патріаршу гідність»

2 жовтня 1990 р.

Постановою Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР

зареєстровано «Статут про управління Української Автокефальної

Православної церкви» протокол №11). Так, в умовах радянської

дійсності і на підставі законів Радянської влади, відбулася

легалізація УАПЦ «третього періоду» Відродження.

20 жовтня 1990 р.

Київ. Перше прибуття в Україну з США «патріарха» Мстислава

(Скрипника). З рук «патріарха» Мстислава, активісти автокефалістських

громад, отримують привезені їм з-за океану фальшиві антимінси.

Таким чином, на Україні були поширені сотні підробок під

православний антимінс.

25 – 27 жовтня 1990 р.

Архієрейський Собор Руської Православної Церкви, що відбувся в Свято-

Даниловому монастирі за участю всіх 97 єпископів, архієпископів і

митрополитів Руської Православної Церкви, скасував український

Екзархат РПЦ. Предстоятель Української Православної Церкви отримав

титул «Митрополит Київський і всієї України», якому в межах

Української Православної Церкви засвоюється титул «Блаженніший».

Предстоятель УПЦ обирається українським єпископатом і благословляється

Святішим Патріархом Московським і всієї Русі.

28 жовтня 1990 р.

Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Олексій II в кафедральному

соборі Київських митрополитів – Святій Софії – вручив українській

Православній Церкві Томос про незалежність і самостійність в

управління. Українська Православна Церква зберігає свою єдність з

Вселенським Православ’ям через єдність з Московським Патріархатом.

Визнання її канонічності всіма Помісними Православними Церквами

має церковно-історичне продовження виключно в силу її

існуючого статусу. У цей день на адресу вірних УПЦ з боку

автокефалістів і уніатів звучало лише одне: «окупанти, москалі,

запроданці Москви», «п’ята колона» та ін., що свідчить про єдність

автокефало-уніатської ідеології та збігу їх методів у боротьбі з

канонічним Православ’ям.

29 жовтня 1990 р.

Від імені єпископату УПЦ, віруючих, чернецтва і мирян на адресу

Президії Верховної Ради УРСР була направлена Телеграма проти

дій, вчинених розкольниками, уніатами та представниками

націоналістичних партій щодо духовенства та вірян УПЦ.

9 листопада 1990 р.

На околиці Києва в приватному будинку під головуванням вікарія Київської

єпархії єпископа Володимира (Романюка), деяких членів «Комітету з

відродженню УАПЦ» і трьох священиків відбулося установче

зібрання. Секретарем Київської єпархії був обраний священик Олександр

Зарудний. На зборах був вироблений проект Статуту Київської єпархії

УАПЦ.

18 листопада 1990 р.

У Соборі Святої Софії відбулася «інтронізація патріарха» УАПЦ

Мстислава (Скрипника).

Обрання Предстоятелем УПЦ митрополита Філарета (Денисенка)

і його протидія поширенню автокефалії на Україні

22-23 листопада 1990 р.

У Києві відбувся Собор Української Православної Церкви, на якому

була прийнята нова редакція Статуту про управління Українською

Православною Церквою. Собор засудив деструктивні дії уніатів і

автокефалістів. Предстоятелем Української Православної Церкви був

обраний митрополит Філарет (Денисенко), що займав Київську кафедру.

1 грудня 1990 р.

Відбувся собор «єпископів» УАПЦ. Керуючим справами Патріаршої

канцелярії призначений «єпископ» Антоній (Масендич). «Архієреї» УАПЦ

зажадали від «митрополита» Іоанна (Боднарчука) надати

докази дійсності перших «єпископських хіротоній».

26 грудня 1990 р.

Верховна Рада УРСР прийняла постанову про святкування Різдва

Христового, Страсної П’ятниці, Великодня і Дня Святої Трійці як

державних свят. Ці дні визнані вихідними.

25 – 26 січня 1991 р.

На річній сесії Ради Митрополії Української Православної Церкви

у США в Саут Банд Бруке (штат Нью Джерсі) пунктом другим було

схвалено рішення Всеукраїнського Собору УАПЦ, що відбувся 5-6 червня в

Києві про надання УАПЦ на Україні статусу Київського Патріархату.

Лютий 1991 р.

У газеті “Ізвестия” опубліковано лист Святішого Вселенського

Патріарха Димитрія до Патріарха Московського Олексія. В інтерв’ю

«Голосу Америки» «патріарх» Мстислав висловив свою думку з приводу

тексту листа: «Дуже прикро сказати, але лист Патріарха Димитрія – це

політичний документ, а не турбота про добро всієї Вселенської Православної

Церкви, яка переживає у цьому столітті важку і болючу пробу».

18 лютого 1991 р.

У перший день Великого посту митрополит Філарет (Денисенко), виступаючи

по українському телебаченню в передачі «актуальна камера», звинуватив

«патріарха» Мстислава (Скрипника) в неканонічності його «єпископської»

хіротонії. Мстислав (Скрипник) стверджував, що в 1942 р. з нагоди своєї

«хіротонії» він отримав від Вселенського Патріарха Діонісія

вітальне послання.

22 лютого 1991 р.

«Патріарх» Мстислав (Скрипник) надіслав листа голові

Верховної Ради УРСР Л. Кравчуку, в якому повідомив, що рішенням

Всеукраїнського Собору, що відбувся 5-6 червня 1990 року в Києві, статус

УАПЦ був піднятий до рівня Патріархії, а на нього – Мстислава поклали

обов’язки Патріаршого служіння. У зв’язку, з чим «патріарх» Мстислав

просив Л. Кравчука сприяти в отриманні для себе постійної

в’їзної візи в Україну. Через виниклі візові проблеми громадянин

США Мстислав Скрипник не зміг бути присутнім на Всеукраїнському

Соборі, і був обраний «патріархом» УАПЦ заочно.

25 лютого 1991 р.

У Тернополі при Хрестовоздвиженському храмі, побудованому в 1540 році,

відкрито першу духовну семінарію УАПЦ.

Лютий 1991 р.

У Саут Банд Бруке (США) вийшов демонстраційний фільм (Час

трансляції – 4 години) під назвою «Мстислав I, Патріарх Києва і всієї

України. Інтронізація» (комплект з двох касет VHS). Фільм знятий

оператором Олегом Булавкою та заявлений на придбання за адресою: Bulawka

Televideos, Patriarch Tapes. 9553 Kilimanjaro RD., Columbia, MD. 21045.

Юридичне визнання Республікою Україна

Київського Патріархату УАПЦ.

Предстоятель УПЦ Філарет (Денисенко)

продовжує шельмувати автокефалістів

19 березня 1991 р.

Постановою Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів УРСР

зареєстровано «Цивільний Статут Патріаршої канцелярії УАПЦ.

Офіційна назва – Київська Патріархія». З цього дня в Україні

Київський Патріархат УАПЦ отримує юридичне визнання і вступає в

правові відносини з державою. У пресі, в проповідях і публічних

виступах Філарет (Денисенко) люто нападає на Київський

Патріархат УАПЦ, переконуючи всіх в його незаконності і безблагодатності.

(Увага! Більш ніж через рік буде створена УПЦ-КП, Київський

Патріархат який очолить сам Філарет (Денисенко).

29 березня 1991 р.

Міністерством юстиції УРСР зареєстровано «Статут Всеукраїнського

Православного Братства св. апостола Андрія Первозванного» УАПЦ.

30 березня 1991 р.

Друге Прибуття до Києва з США «Патріарха» Мстислава.

12 травня 1991 р.

У Києві, на місці зруйнованого Свято-Михайлівського Золотоверхого собору

відбувся молебень, встановлення та освячення хреста. Чин освячення хреста,

приурочений до початку відновлення собору і чоловічого монастиря,

звершив «патріарх» Мстислав (Скрипник).

13 травня 1991 р.

Собор єпископів затвердив церковно-адміністративний поділ Київського

патріархату УАПЦ, до складу якого увійшли чотирнадцять єпархій.

12 червня 1991 р.

Рада у справах релігій при Раді Міністрів Української РСР

зареєструвала «Цивільний Статут єпархіального управління Київської

єпархії УАПЦ» протокол № 3).

26 – 28 липня 1991 р.

У Києві перебуває представницька Патріарша Константинопольська

делегація у складі митрополитів: Халкідонського Варфоломія, Пергійського

Євангела, Еленопольского Афанасія. У проповіді, виголошеній під час

служіння спільної Божественної літургії в Софійському Соборі,

митрополит Філарет посилався на слова Святішого Патріарха

Константинопольського Димитрія з його послання Святішому Патріарху

Московському Олексію: «Що ж стосується виникаючих негативних

моментів, що викликають сум’яття в лоні Вашої Церкви, наша матір –

Велика Свята Христова Церква рішуче їх засуджує. Річ іде, в

зокрема, про неприпустиму і багато в чому антихристиянську діяльність

уніатів на шкоду православним віруючим Західної України, про захоплення ними

святих храмів, про вандалізм, святотатство, про рух автокефалістів на

Україні … та інших християнських угруповань на шкоду православним

інтересам».

27 липня 1991 р.

У будівлі Митрополії УПЦ (Київ, Пушкінська, 36), відбулася прес-

конференція, на якій митрополит Варфоломій висловив ставлення

Вселенського Патріархату до УАПЦ: «на території Радянського Союзу ми 

визнаємо тільки Руську і Грузинську Православні Церкви. В

Православній Церкві існує строгий канонічний порядок, і все в ній

відбувається за священними канонами, за межами яких не може бути

здорового церковного життя» У спілкуванні з пресою представники

Константинопольського Патріархату засудили події, що стосуються

«руху автокефалістів» на Україні.

28 липня 1991 р.

У день пам’яті Св. Володимира Великого в Софійському Соборі духовенством

УПЦ, спільно з представниками Константинопольського Патріархату

була відслужена Божественна Літургія. В цей же час біля пам’ятника св.

Володимиру на київських горах проходило служіння УАПЦ, на якому

був присутній Патріарх Мстислав (участі в службі він не брав).

Увечері цього ж дня Мстислав направляє на ім’я Голови Верховного

Ради УРСР Л. Кравчука Заява-протест,в якому нагадує

Уряду України та самому митрополиту Філарету (Денисенку), що

собор Святої Софії, відібраний у УАПЦ в тридцяті роки, належить

їй.

25 червня 1991 р.

Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР зареєструвала

Київську Духовну Семінарію УАПЦ (Свідоцтво № 62).

Викриття митрополита Київського і всієї України Філарета

(Денисенко). Початок репресій Філарета щодо духовенства

УПЦ. Закулісні переговори Предстоятеля УПЦ з представниками

Патріаршої канцелярії УАПЦ

Серпень-вересень 1991 р.

У періодичних виданнях з’являються викривальні публікації про

зв’язки деяких ієрархів Руської Православної Церкви з Комітетом

Державної безпеки СРСР. Філарет (Денисенко) був викритий

як агент КДБ з псевдонімом «товариш Антонов» , а також як порушник

чернечих обітниць, що утримує дружину і дітей. Тим часом Філарет

починає церковно-адміністративне переслідування єпископів, не

згідних з його методами керівництва. Єпископ Іонафан (Єлецьких)

заборонений у священнослужінні і позбавлений єпископського сану.

9 вересня 1991 р.

З повідомлень Київського Інформаційного Бюро РУХу стало відомо, що

почалися переговори Митрополита Філарета (Денисенка) з УАПЦ в

Україні, на що «патріарх» Мстислав (Скрипник) направив із США

офіційне повідомлення на ім’я керуючого справами Київської

Патріархії «архієпископа» Антонія (Масендича) , в якому попереджав:

«На жаль, не маю від Вас жодної інформації в цій справі, в

зокрема, хто саме брав участь у «переговорах» з боку нашої

ЦерквИ. У зв’язку з цим поспішаю повідомити, що ніяких повноважень для

переговорів я нікому не давав і їх не можна вважати обов’язковими для нашої

ЦерквИ».

2 жовтня 1991 р.

У Стамбулі (Константинополь) на 77-му році помер Вселенський Патріарх

Димитрій I, Архієпископ Константинопольський. Від УАПЦ на церемонії

похорон був присутній керуючий справами Київської патріархії 

«митрополит» Антоній (Масендич).

1-3 жовтня 1991 р.

У Києво-Печерській Лаврі відбувся собор Української Православної

Церкви, на якому була засуджена самочинна автокефалія, що виникла на

Україні. Митрополит Філарет (Денисенко) поширює документ-

звернення до Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II з проханням про

даруванні Українській Православній Церкві автокефалії. Не зумівши стати

Патріархом Московським, митрополит Філарет вирішив стати патріархом

Київським.

Рішення Собору стривожило значну частину священнослужителів і

мирян в Україні.

4 жовтня 1991 р.

«Патріарх» Мстислав направляє лист на ім’я «Собору єпископів

УАПЦ», в якому дає наступне розпорядження «виходячи з

деструктивних і шкідливих для нашої Церкви дій митрополита Іоанна

(Боднарчука)… позбавляю його права представляти нашу Церкву зовні, а всі

його розпорядження у внутрішньому житті вважати недійсними»

Прихований конфлікт між «патріархом» і «місцеблюстителем» однієї і тієї

ж церкви навколо виниклих внутрішніх проблем на Львівщині був

вперше виражений явною тимчасовою забороною на дії для останнього.

8 жовтня 1991 р.

Рішенням Ради Міністрів УРСР пам’ятка архітектури XVIII століття –

Трапезна Золотоверхого Михайлівського монастиря – передана Софійським

заповідником Українській Автокефальній Православній Церкві, в якій

розмістилася Патріархія УАПЦ. До цього Патріарша Канцелярія УАПЦ

знаходилася в київському готелі «Україна» (вул. Пушкінська) в

апартаментах люкс № 450.

10 жовтня 1991 р.

Секретар Київської єпархії священик Олександр Зарудний передав у

 

Патріаршу канцелярію УАПЦ затверджені дозвільною системою

МВС України дві круглі печатки та кутовий штамп: печатки – «Патріарх

Київський і всієї України», «Керуючий справами. Канцелярія» і кутовий

штамп з реквізитами «Київський Патріархат». Відповідно до складеного акту,

печатки передані секретарю Патріархії УАПЦ священику Володимиру

Черпаку. З цього моменту, вихідні документи Київського Патріархату

УАПЦ отримують повну юридичну силу.

22 жовтня 1991 р.

Священний Синод РПЦ у своїй заяві до Чад Церкви нагадав про те,

що зміна державних кордонів не повинна спричинити за собою

зміну складу Помісної Церкви, а розпад Союзу не має на увазі

автокефалізації окремих її частин. «Межі Патріархату не

обов’язково повинні збігатися з державними кордонами… Патріархат

є церковно-канонічна реальність, утворена для підтримки

єдності і соборності, що входять до нього церковних структур», – наголошується в

заяві.

Жовтень 1991 р.

Виступаючи в Києві на прес-конференції, майбутній Вселенський Патріарх

Варфоломій різко засуджує українських автокефалістів, іменуючи їх

спільноту «богоотступним розколом».

2 листопада 1991 р.

У Константинополі відбулася інтронізація Вселенського Патріарха

Варфоломія I. На запитання кореспондента з приводу місця церкви в суспільстві

Патріарх Варфоломій I зокрема сказав: «Вселенський Патріарх ніколи

не втручається в політику. Ми намагаємося не мати справ пов’язаних з

політичними питаннями, тому що це не входить в наші обов’язки.

Для цього є політики».

19 – 20 листопада 1991 р.

У Києві під егідою Голови Президії Верховної Ради УРСР

Л. Кравчука проходить «Міжрелігійний форум» – – завідомо провальний

захід, покликаний створити всередині країни і за кордоном видимість

взаєморозуміння між релігійними конфесіями на Україні. В цей

період уніати спільно з автокефалістами, всіляко підтримувані

емігрантськими націоналістичними центрами і радіостанціями,

фінансованими Конгресом США, взяли курс на повний розгром трьох

єпархій Української Православної Церкви – Львівської, Івано-Франківської

і Тернопільської, що і було реалізовано до кінця 1993 р. Основною метою

форуму було формування суспільної свідомості українців про нібито

мирному діалозі ворогуючих у всіх на виду УПЦ і УАПЦ, з можливістю

їх об’єднання надалі, про що багато говорилося в державних

ЗМІ. Насправді, форуму була визначена роль звідницького

заходу, на якому не тільки зустрілися, а й обмінялися першими

публічними люб’язностями фігуранти майбутнього незаконного об’єднання –

Предстоятель УПЦ митрополит Філарет (Денисенко) та автокефальний

«митрополит» Антоній (Масендич).

9 грудня 1991 р.

У Біловезькій пущі (Білорусь) підписаний документ про створення Співдружності

незалежних держав. Республіки, що входили до складу Радянського

Союзу, отримали політичну незалежність. Офіційна дата розпаду

СРСР.

14 грудня 1991 р.

У будинку «співочих» на території Свято-Михайлівського Золотоверхого

монастиря під головуванням «митрополита» Антонія (Масендича) при

участі всіх «єпископів» УАПЦ відбувся «Архієрейський собор», на

якому, крім організаційних питань, було прийнято Вторинне

звернення до митрополита Іоанна (Боднарчука) з проханням подати

безсумнівні докази «єпископських» хіротоній і відіслати

документи Вселенському Патріарху в Стамбул (Константинополь).

25 – 27 грудня 1991 р.

На засіданні Священного Синоду РПЦ під головуванням Святішого

Патріарха Олексія II та за участю митрополита Філарета (Денисенка)

вирішено було розіслати звернення та визначення Собору УПЦ від 1-3

жовтня 1991 р. всім архієреям Руської Православної Церкви для

ретельного вивчення піднятих на ньому питань.

Грудень 1991 р.

Бродіння і невдоволення правлінням митрополита Філарета (Денисенка)

посилюються. У Московську Патріархію з різних єпархій стали надходити

телеграми і протоколи парафіяльних зборів з проханням залишити їх

парафії в юрисдикції Московського Патріарха. Митрополит Філарет

розіслав циркуляр про обов’язкове проведення зборів духовенства в

підтримку рішення Собору УПЦ про надання їй незалежності:

«Списки духовенства та особисті підписи необхідно привезти в

канцелярію», – говорилося в циркулярі.

3-24 січня 1992 р.

Перебування «патріарха» Мстислава (Скрипника) в Україні. Місце

розміщення – готель «Київ».

13 січня 1992 р.

Рішенням № 17 міськвиконкому Київської міської ради народних

депутатів зареєстрована громада апостола Андрія Першозванного УАПЦ.

Адреса реєстрації – приватна київська квартира.

23 січня 1992 р.

У готелі «Київ» «Патріарх» Мстислав провів робочу нараду з

«єпископами» УАПЦ, на якому розглянув питання поділу Київського

Патріархату УАПЦ на митрополії. Були визначені чотири митрополії:

Київська, Галицько-Львівська, Волинсько-Подільська та Чернігівська. Це

рішення рекомендовано винести для затвердження на «Помісний собор»

церкви. Цього ж дня на ім’я Президента України Л. Кравчука було

надіслано листа, в якому «патріарх» Мстислав висловив здивування тим,

що: «державні чиновники сприяють інтернаціоналізації

церковних відносин, тим самим, викликаючи національно-державну

невідповідність, що шкодить Українській державі»

20 січня 1992 р.

Двадцять шість народних депутатів України (О. Шевченко, В. Чорновіл, С.

Головатий та ін.), опублікували «депутатську заяву», в якій

висунули вимогу до митрополита Філарета (Денисенка) залишити

займаний ним пост Предстоятеля Української Православної Церкви,

вказуючи, що викритий співробітник КДБ, який порушив обіти

чернецтва, не може керувати відродженням православ’я на Україні.

22 січня 1992 р.

Під головуванням митрополита Філарета (Денисенка) у Києві

відбулася єпископська нарада УПЦ. На ній під тиском Філарета

було прийнято нове звернення до всіх архієреїв РПЦ, акцент якого

ставився на тому, що священноначаліє Руської Церкви «навмисне

затягує позитивне вирішення питання про автокефалію», і що

«певні сили» сіють смуту серед чернечих, духовенства і

мирян і тим самим фактично працюють проти православ’я на Україні.

1 лютого 1992 р.

Для зустрічі з керівництвом вищого Церковного управління УАПЦ в

Західній Європі в Мюнхені (ФРН) з Києва прибула делегація УАПЦ в

складі: керуючого справами Патріаршої канцелярії митрополита

Антонія (Масендича), ігумена Валентина (Дажука), секретаря Київської

єпархії протоієрея Олександра Зарудного.

7 лютого 1992 р.

В актовій залі Українського Вільного Університету (Мюнхен) відбулася

офіційна зустріч Вищого Церковного управління УАПЦ,

очолюваного архієпископом Паризьким і Західноєвропейським

Анатолієм (Дублянським) з представниками УАПЦ прибулими з

Україна. Центральною темою на зустрічі, піднятою і підтримуваною

митрополитом Антонієм (Масендичем), було питання переходу

Західноєвропейських єпархій до юрисдикції Київського Патріархату УАПЦ.

Рішення було наступне – дочекатися «кращих часів» і надалі

переговори на цю тему, вести тільки з благословення Патріарха

Мстислава (Скрипника).

7-8 лютого 1992 р.

Відбулася річна сесія Ради Митрополії УПЦ в США (Саут Банд

Брук), однією з резолюцій якої було привітання Л. Кравчука з

обранням його на посаду Президента України та висловленням щирих

побажань у підборі потрібних для Вітчизни управлінських кадрів. Іншою

резолюцією рішуче засуджувалися всі негідні християнської Церкви

вчинки, до яких вдається Руська Православна Церква і

поставлений нею на Україну митрополит Філарет (Денисенко).

8 лютого 1992 року.

У кафедральному соборі Покрови Божої Матері української греко-

католицької громади Мюнхена відбувся Соборний молебень, в якому

брала участь делегація УАПЦ з України. Перед спільним

служінням, що проходили у вівтарі уніатського храму, автокефаліст

«митрополит» Антоній (Масендич), на знак особливої поваги до уніатів,

попросив у архієпископа Платона (Корниляка) послужити в уніатському

омофорі, на що той добродушно погодився, надавши одяг зі

свого плеча. У своїй проповіді під час молебню і на що відбулася в цей

день зустрічі представників автокефального розколу, які прибули з

України з емігрантською інтелігенцією «митрополит» Антоній не

переставав підносити дифірамби на честь греко-католицької церкви. Особлива

хвала підносилася її діячам – Йосипу Сліпому, Андрію Шептицькому і ін.

Братська зустріч проходила в Мюнхенському уніатському культурному

центрі. І це в розпал брутальних греко-католицьких погромів

православних єпархій на материковій Україні! До Києва «митрополит»

Антоній повернувся із заповітним подарунком-уніатським омофором.

8 лютого 1992 р.

Між Ватиканом і Україною встановилися дипломатичні відносини.

З боку України – на рівні посольства, з боку Ватикану – на

рівні Апостольської Нунціатури.

22 лютого 1992 р.

Митрополит Філарет (Денисенко) приймає рішення про зміщення з кафедр

авторитетних українських ієрархів-єпископів Онуфрія (Березовського),

Сергія (Генсицького) та Аліпія (Погребняка). Православні єпархії та

парафії розпочинають акції протесту проти митрополита Філарета. У багатьох

парафіях УПЦ ім’я митрополита Київського і Галицького Філарета

(Денисенко) перестали поминати за богослужіннями.

23 лютого 1992 р.

Єпископи УПЦ Чернівецький Онуфрій, Тернопільський Сергій та Донецький

Аліпій рішенням Синоду Української Церкви були зміщені зі своїх

кафедр і направлені в інші єпархії. Тоді єпископи Онуфрій і Сергій

направили особисті послання Святішому Патріарху, в яких заявили про

відмови від своїх підписів під визначенням Собору УПЦ, який відбувся

у Києві 1-3 жовтня 1991 р. і від своїх підписів під зверненням єпископату

Української Церкви від імені собору.

Лютий 1992 р.

За відмову братії Києво-Печерської Лаври поставити підписи на підтримку

рішення Собору УПЦ про дарування їй автокефалії, митрополит Філарет

(Денисенко) змістив з посади намісника Свято-Успенської Києво-

Печерської Лаври архімандрита Єлевферія (Діденко). Потік листів і

телеграм, спрямованих в Московську Патріархію від парафій,

монастирів, духовних шкіл, священнослужителів і мирян з проханням

запобігти розділенню Руської Церкви і зберегти існуючий

статус УПЦ, наростав.

Лютий 1992 р.

Святіший Патріарх Олексій II направив митрополиту Філарету

(Денисенко) телеграму, пропонуючи, у зв’язку з небезпечним розвитком церковних подій у деяких областях України, до засідання Священного Синоду,

призначеного на 18-19 лютого, «утриматися від будь-яких канонічних

прещеній»

17 лютого 1992 р.

Від митрополита Філарета (Денисенка) на адресу Святішого Патріарха

Олексія II надійшло дві телеграми. У першій він просив «не приймати» в

Священному Синоді Руської Православної Церкви  «ніяких постанов,

які стосуються внутрішнього життя Української Православної Церкви», а в

другий заявив про те, що не приїде на засідання Синоду через

хворобу. Це було явне ігнорування дій священноначалія

кіріархальної Церкви, спрямованих на вирішення важкої кризи.

18 – 19 лютого 1992 р.

Священний Синод Руської Православної Церкви прийняв звернення до

митрополита Київського і Галицького Філарета і єпископату УПЦ з

проханням «переглянути рішення Українського Синоду від 23 січня, щоб

внести мир в серця братів архієреїв і в їх скорботну паству, волають

нині про справедливість у Церкві»

25 березня 1992 р.

У тресті нежитлового фонду Києва секретар Київської єпархії УАПЦ

протоієрей А. Зарудний отримав ордери для зайняття нежитлових приміщень за

адресою: Київ, вул. Героїв Революції № 6 та № 6-м. З жовтня 1991 р. в цих

будівлях розмістилася Київська Патріархія і Патріарша канцелярія

УАПЦ. З отриманням ордерів перераховані будівлі перейшли на баланс

УАПЦ.  

Архієрейський Собор Руської Православної Церкви висловив недовіру

Предстоятелю УПЦ митрополиту Філарету (Денисенку), внаслідок

чого він обіцяє залишити управління Київською кафедрою

31 березня-5 квітня 1992 р.

Відбувся Архієрейський Собор Руської Православної Церкви. На

результати обговорення питання Української Православної Церкви не могли

чи не вплинути численні делегації віруючих з різних єпархій

України, які протестували проти автокефалії. Архієпископ Віленський

Хризостом, виступивши першим, підтримав принципову необхідність

надання Українській Православній Церкві автокефалії, але визнав

недоцільним робити це зараз тому, що своїми

необдуманими діями митрополит Філарет (Денисенко) вніс розлад у

церковне життя України. За словами владики Хризостома, митрополит

Філарет, який двадцять п’ять років очолював Український Екзархат і

отримав в останні роки велику самостійність, не передбачив

можливості автокефального розколу і відродження уніатства, «і сьогодні

дарування автокефалії не призведе до єдності, а буде лише поразкою

Православ’я і розколом»

Група українських єпископів виступила з пропозицією розглянути

питання про зміну Предстоятеля Української Православної Церкви, «так як

владика Філарет (Денисенко) не відповідає вимогам, що пред’являються

до особистості, здатної об’єднати навколо себе всіх православних кліриків

і мирян в Україні»

2 квітня 1992 р.

Поворотним моментом на Архієрейському Соборі РПЦ в полеміці навколо

особистості Філарета (Денисенка) та його автокефалістських устремлінь,

з’явилася пропозиція єпископа Магаданського Аркадія (Афоніна)

розглянути питання про зміну глави УПЦ, «так як владика Філарет

(Денисенко) не відповідає вимогам, що пред’являються до особистості,

здатної об’єднати навколо себе всіх православних кліриків і мирян на

Україні». Архієпископ Солнечногорський Сергій (Фомін) заявив: «УПЦ

поки не автокефальна, у неї немає своїх закритих внутрішніх питань,

які не були б доступні компетенції Архієрейського Собору РПЦ»

Підводячи підсумок засідань, Патріарх Московський і всієї Русі Олексій II

сказав: «…Всі ми у відповіді за те, що відбувається на Україні, але з

Предстоятеля Української Церкви попит особливий. Ми просимо владику

Філарета заради блага православ’я на Україні, заради нашої єдності, в ім’я

спасіння Церкви на Україні піти зі своєї посади і надати єпископам

України можливість обрати нового Предстоятеля»

На цьому Соборі митрополит Філарет (Денисенко), стоячи перед хрестом і

Євангелієм запевнив архіпастирів, що «в ім’я миру церковного він подасть

прохання на майбутньому Архієрейському соборі УПЦ про звільнення його

від обов’язків її Предстоятеля» При вторинному підтвердженні свого

рішення він сказав: «Ми ж християни і якщо ми говоримо так, то так…»

Публічна відмова від своїх обіцянок, даних єпископату РПЦ,

митрополит Філарет (Денисенко) мотивує тим, що він «даний Богом

українському православ’ю»

14 квітня 1992 р.

Прибувши на Україну, митрополит Філарет відмовився від своїх обіцянок і

провів прес-конференцію, на якій звинуватив Архієрейський Собор у

тиску на нього, що на соборі він був «як на Голгофі» і повідомив,

що обіцянка його піти з поста Предстоятеля Української Православної

Церкви, було зроблено з дипломатичних міркувань. Лейтмотив

подальших висловлювань було те, що він очолюватиме Українську

Православну Церкву до кінця своїх днів, оскільки він «даний Богом

українському православ’ю»

22 квітня 1992 р.

Державний архітектурно-історичний заповідник «Софійський

музей»

«Охоронним договором» передає в безкоштовне користування для семінарії

УАПЦ стилобат Андріївської церкви XVIII століття (Київ, вул. Андріївський

спуск, 23). Андріївська церква, сходи і територія навколо храму 16-м

пунктом, частини п’ятої «охоронного договору» Патріархії УАПЦ не

передавати. Використання Андріївської церкви для богослужінь

проводиться на підставі окремого договору.

29 квітня 1992 р.

У Києві відбувся «синод єпископів» УАПЦ на чолі з «Патріархом»

Мстиславом (Скрипником). На засіданні «Синоду» було прийнято рішення

про виключення «митрополита» Іоанна (Боднарчука) зі складу «єпископату»

УАПЦ «за входження до компетенції Патріарха Мстислава і самовільне

захоплення кафедри Львівсько-Галицької митрополії», заборона в служінні

протопресвітера Володимира Ярему та відлучення від церкви голови

Львівського братства Богдана Рожака»

Єпископат УПЦ, духовенство, чернечі та миряни мають намір

прийняти відставку митрополита Київського і всієї України Філарета.

Священний Синод РПЦ обмежує предстоятельські повноваження

Філарета (Денисенко)

30 квітня 1992 р.

У Житомирі пройшли збори православних єпископів, чернечих і

мирян на яких було висловлено недовіру митрополиту Філарету. Його

відмова виконати обіцянку піти з поста Предстоятеля, була кваліфікована

як клятвопорушення. Зібрання заявило про скликання 11 травня Архієрейського

Собору Української Православної Церкви, на якому слід прийняти

відставку митрополита з поста Предстоятеля, згідно з його заявою про це.

6-7 травня 1992 р.

У Москві відбулося розширене засідання Священного Синоду Руської

Православної Церкви, на яке митрополит Філарет не з’явився.

Розглянувши церковну ситуацію в Україні, Синод постановив:

  1. «Рішуче засудити заяви митрополита Філарета з приводу

Архієрейського Собору, бо вони не відповідають істині і вводять в

помилку паству. Кваліфікувати їх як хулу на Соборний розум

Церкви, що діє за водійством Святого Духа…»

  1. «У зв’язку з надзвичайним станом, що склався в Українській

Православної Церкві, митрополиту Філарету забороняється в період до

Архієрейського Собору Української Православної Церкви діяти в якості

Предстоятеля, а саме: скликати Синод, висвячувати архієреїв,

видавати укази та звернення, що стосуються життя Української Православної

Церква. Винятком є скликання Архієрейського Собору Української

Православної Церкви для прийняття його відставки та обрання нового

Предстоятеля».

21 травня 1992 р.

Будучи заздалегідь запрошеним, митрополит Філарет вдруге

відверто проігнорував засідання Священного Синоду Руської

Православної Церкви. Своїм рішенням Синод доручив найстарішому по

хіротонії ієрарху Української Православної Церкви митрополиту

Харківському і Богодухівському Никодиму скликати Архієрейський Собор для

обрання її нового Предстоятеля. Отримавши повідомлення про постанову

Священного Синоду, митрополит Філарет заявив, що вважає рішення

Синоду «необґрунтованими і … недієздатними»

21 – 23 травня 1992р.

У Саут Банд Бруке (США) на честь ювілею – 50-ти річчя з моменту

відродження другої хвилі УАПЦ (1942р.) та 50-ти річчя служіння в

єпископському Сані «патріарха» Мстислава (Скрипника) відбувся

«епохальний» XIII Собор УАПЦ в США. «Епохальним ми його називаємо,

бо це був перший Собор нашої Церкви в умовах встановлення Київської

Патріархії УАПЦеркви, і в умовах існуючої української незалежної

демократичної держави», – так наївно вважали автокефалісти-

мстиславівці в далекій не менш демократичній Америці. Під час

проведення Собору «архієпископ» Костянтин (Баган) був зведений

«патріархом» Мстиславом в сан «митрополита».

26 травня 1992 р.

Предстоятель киріархальної Церкви Святіший Патріарх Олексій II

направив митрополиту Філарету телеграму, в якій, волаючи до його

архіпастирської і християнської совісті, просив в ім’я блага церковного

підкоритися канонічному священноначалію. Того ж дня митрополит

Філарет організував у Києві конференцію, в якій брало участь

кілька священнослужителів і мирян, але не був присутній жоден

архієрей. Учасники конференції, які вступили на шлях розколу, прагнучи

залучити в конфлікт Патріарха Константинопольського Варфоломія,

звернулися до нього з зверненням.

Архієрейський Собор Української Православної Церкви

обрав нового Предстоятеля УПЦ.

За непокору церковноначалію митрополит Філарет (Денисенко)

зміщений з Київської кафедри, почислений за штат і заборонений в

служінні

27 – 28 травня 1992 р.

У Харкові відбувся Собор єпископів Української Православної Церкви,

постановою якого митрополит Філарет за відверті порушення

церковних канонів був зміщений з Київської кафедри і з поста Предстоятеля

Української Православної Церкви, почислений за штат і заборонений в

служінні. Собор обрав Предстоятелем УПЦ авторитетного

ієрарха – митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира

(Сабодана).

28 травня 1992 р.

Священний Синод РПЦ, обговоривши становище в УПЦ у світлі щойно

прийнятих її Архієрейським Собором рішень, визначив розглянути справу

митрополита Філарета (Денисенка) на Архієрейському Соборі РПЦ.

УАПЦ святкує дворіччя створення свого Київського Патріархату.

За співучасть в антиканонічних діях митрополит Філарет

(Денисенко) і єпископ

Почаївський Яків (Панчук) позбавляються всіх ступенів священства

5-7 червня 1992 р.

У Києві на честь другої річниці встановлення Київського Патріархату

УАПЦ відбувся розширений «Архієрейський собор». Ділові наради

собору, на яких були присутні численні представники

української влади та діаспори проходили в будівлі Міністерства культури

України. Святкове богослужіння відбулося в храмі Іоанна Богослова

(Трапезному) Михайлівського чоловічого монастиря і була звершена

«хіротонія» нового «єпископа».

11 червня 1992 р.

Архієрейський Собор Руської Православної Церкви затвердив постанови

Харківського Собору УПЦ і прийняв наступне:

  1. «Вивергнути митрополита Філарета з сущого сану, позбавити всіх ступенів

священства і всіх прав, пов’язаних з перебуванням у клірі»;

  1. «Вважати всі свячення в священний сан, вчинені

митрополитом Філаретом у забороненому стані з 27 травня цього року,

незаконними та недійсними»;

  1. «Вивергнути з сану єпископа Почаївського Якова (Панчука) за співучасть

в антиканонічних діях колишнього митрополита, позбавивши його всіх

ступенів священства»;

  1. «Прийняте рішення у справі колишнього митрополита Філарета і колишнього

єпископа Якова довести до відома Предстоятелів Помісних

Православних Церков»

16 червня 1992 р.

Президія Верховної Ради України виступила з незаконною заявою,

в якій вона «не визнала правомірним Харківський собор УПЦ».

Подібного прецеденту і настільки грубого правового втручання держави

у внутрішнє життя Церкви історія ще не знала.

Михайло Денисенко (колишній митрополит Філарет) організовує ряд

насильницьких дій щодо віруючих церкви, яку він

сам нещодавно очолював

17 червня 1992 р.

Комісія, призначена Архієрейським Собором Української Православної

Церкви, по прийняттю церковного майна, не була допущена в будівлю

Київської Митрополії по вул. Пушкінській, 36.  Група бойовиків,

діюча під керівництвом колишнього митрополита Філарета (Денисенка) не

пропустила комісію в будівлю, при цьому невмотивована відмова

супроводжувалася застосуванням грубої сили до членів комісії.

У ніч з 18 на 19 червня 1992 р.

Відбувся організований напад на Свято-Успенську Києво-

Печерську Лавру з метою її захоплення. Нальотчики, зламавши двері корпусу

намісника, захопили намісника монастиря архімандрита Питирима і

єпископа Донецького Інокентія. Організатором і натхненником цієї

терористичної акції був Денисенко Михайло Антонович (колишній

митрополит Філарет). Виконавцем розбою, за висновком начальника

Печерського РВВС Б. Шкільного була організація «Українська

національна самооборона»

19 червня 1992 р.

До Києва прибув законний Предстоятель Української Православної Церкви

Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан).

20 червня 1992 р.

Архієрейський Собор Української Православної Церкви виступив з

протестом проти втручання у внутрішні справи Церкви і просив

Президію Верховної Ради України не порушувати законів, прийнятих

самим же парламентом України.

21 червня 1992 р.

До Київської Патріархії УАПЦ по вул. Трьохсвятительській (будинок співочих

Михайлівського монастиря) до керуючого справами Патріаршою

канцелярією митрополита Антонія (Масендича), прибули народні

депутати Зінченко, Скорик, Павличко, Червоний, Поровський, а також

майбутній заступник Голови СБУ В. Бурлаков, співробітник апарату

Президента Л. Кравчука Б. Тернопильський. Вони зажадали негайно

скликати «собор єпископів УАПЦ» для прийому в її лоно Михайла Денисенка

(Філарета) разом з церковною скарбницею УПЦ, будівлею Київської митрополії

на Пушкінській, 36 і кафедральним собором Святого Володимира. «Це

наказ Президента!» ,- заявили вони оторопілому «митрополиту» Антонію

(Масендичу).

22 червня 1992 р.

«Митрополит» Антоній (Масендич), через «відсутність зв’язку» з

«патріархом» Мстиславом (Скрипником), який перебував у США, самочинно

відправляє телеграми автокефальним єпископам з вимогою терміново

приїхати до Києва, не повідомляючи про мету приїзду.

Утворення чергового «Комітету захисту українського православ’я»

– політико-ідеологічного камуфляжу для легалізації

насильницьких дій щодо канонічної УПЦ

23 червня 1992 р.

У Києві, в будівлі Київської Митрополії УПЦ, терміновим чином відбулися

установчі збори «Комітету захисту українського православ’я».

Засновниками виступили представники автокефального розколу і

кілька священнослужителів УПЦ – прихильників Михайла Денисенка,

народні депутати, політичні партії та громадські організації

націоналістичного спрямування. Керівником комітету обрано «архієпископа»

УАПЦ Володимира (Романюка). Створення Комітету проходило при

координації з вищими ешелонами влади та силовими структурами

України.

Створення філаретівського Київського Патріархату (№2)

25 – 26 червня 1992р.

У будівлі Київської Митрополії УПЦ (Київ, вул. Пушкінська, 36), під

головуванням Філарета проходить зібрання кількох «єпископів»

УАПЦ. У залі присутні депутати, представники націоналістичних

партій і обслуговуючий персонал митрополії. Рішенням «Собору»

«скасовуються» УПЦ та УАПЦ, а все їхнє майно, фінанси та кошти

оголошуються власністю новоствореної організації, названої

«Українська Православна Церква-Київський Патріархат», затверджені

зміни в Статуті УАПЦ і введена посада заступника патріарха. Її

керівником «вирішено вважати» патріарха УАПЦ Мстислава, заступником

– М. Денисенка (Філарета), управділами – митрополита Антонія

(Масендича). Управління новонародженою «церквою» передавалося

створеній тут же «Вищій церковній Раді», до якої увійшли і

присутні депутати Червоний, Поровський, Шевченко. Було

оголошено, що церковна скарбниця Української Православної Церкви сумою в

4 млрд. рублів також стає власністю нової організації. Частина

єпископів категорично відмовилася брати участь у цій афері і покинула

збори – (Миколай (Грох), Пантелеімон (Романовський), Антоній

(Фіалко). Незабаром вони перейшли в УПЦ. Перебуваючи в США, далеко від

«історичних» подій, керівник УАПЦ «патріарх» Мстислав дізнався

про «скасування» своєї «церкви» з преси лише кілька днів потому.

Перед засіданням, в домовому храмі на честь прп. Філарета Милостивого

(Київ, Пушкінська, 36, 3-й поверх), відбувся «молебень» за участю колишнього

предстоятеля УПЦ, забороненого в служінні і позбавленого всіх ступенів

священства Михайла Денисенка (Філарета) та керуючого справами УАПЦ

«митрополита» Антонія (Масендича). Це «передсоборне» служіння, як і

інші спільні служіння з розкольниками, стало кричущим

порушенням церковних канонів, зримим знущанням над усім ладом

Вселенського Православ’я, тому воно проводилося інкогніто у вузькому

колі однодумців.

26 червня 1992 р.

У храмі преподобних Антонія і Феодосія Печерських (Трапезному) Свято-

Успенської Києво-Печерської Лаври розпочав роботу Архієрейський Собор

Української Православної Церкви. Собор звернувся до Президента України

Л. Кравчука з проханням сприяти поверненню на законних підставах

приміщень Київської Митрополії та Володимирського кафедрального собору,

силою утримуваних найманими не церковними групами. Прохання були

залишені без уваги. Захоплені приміщення та майно УПЦ не

повернене.

27-30 червня 1992 р.

Порушник церковних канонів Михайло Денисенко (Філарет), бажаючи

виправдати свій відхід в автокефальний розкол з канонічної Української

Православної Церкви, розсилає по всьому світу документ під назвою

 «Апеляція Митрополита Київського і всієї України Філарета до Святіших

Православних патріархів і всім Главам Помісних Православних

Церков». Доводи, що наводяться в ній, були настільки сміховинні, що

кожен, хто зважився б поспівчувати розколоучителю, мимоволі

виявився б причетним до публічного боговідступництва. Реакції на цей

документ не послідувало.

30 червня-6 липня 1992 р.

Відбулася поїздка делегації УПЦ-КП в Константинополь. Склад

делегації «заступник патріарха-митрополит «Філарет», «митрополит»

Антоній (Масендич), «архімандрит» Валентин (Дажук), «ігумен» Данило

(Чокалюк), депутат Верховної Ради України В.Червоний. По УТ була

поширена інформація про можливе визнання неорозкольників

Вселенським Патріархом. Константинополь спростував цю брехню.

1 липня 1992 р.

Прибуття до Києва з Саут Банд Брука (США) «патріарха» Мстислава

(Скрипника). Зустрінутий «архієпископом» Володимиром (Романюком),

«архієпископом» Данилом (Ковальчуком) і «єпископом» Яковом

(Панчуком), а також депутатами Верховної Ради України І. Драчем, О.

Шевченко, М. Поровським та ін. «патріарх» Мстислав був поселений у колишньому санаторії ЦК КПУ в Пущі-Водиці під Києвом. До журналістів «патріарх» допущений не був.

2 липня 1992 р.

Відбулася зустріч «патріарха» Мстислава (Скрипника) з Президентом

України Л. Кравчуком. Під час бесіди Мстислав підкреслив, що «об’єднавчі»

події, що відбулися, не стосуються Київського

патріархату УАПЦ. Це приватні рішення громадянина Михайла

Денисенка (Філарета), митрополита Антонія (Масендича), архієпископа

Володимира (Романюка) і нечистоплотних політиків.

10 липня 1992 р.

Не домігшись прихильності до своїх претензій на незаконність

ліквідації УАПЦ з боку української влади, «патріарх» Мстислав

(Скрипник) відбув з України в США.

20 липня 1992 р.

Постановою Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів

України зареєстровані зміни та доповнення (протокол № 7),

внесені за підказкою М. Денисенка (Філарета) до «Статуту про

управління УАПЦ» на «об’єднавчому» соборі, що відбувся 25-26

червня 1992 р.

Внесені зміни та доповнення реєструвалися настільки

поспішно, що з боку державних чиновників були

скріплені печаткою неіснуючої на той момент держустанови –

«Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР», отже, не

мали юридичної сили.

23 липня 1992 р.

Постановою Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів

України зареєстровані зміни та доповнення внесені до

«Цивільного Статуту Патріаршої канцелярії УАПЦ», офіційна

назва «Київська Патріархія», за підказкою М. Денисенка (Філарета)

на «об’єднавчому» соборі, що відбувся в Києві 25-26 червня 1992 р.

Внесені зміни та доповнення були скріплені печаткою

неіснуючої на той момент держустанови «Ради у справах релігій

при Раді Міністрів УРСР».

18 серпня 1992 р.

«Митрополит» Іоанн (Боднарчук) звертається з покаянням до Священного

Синоду Руської Православної Церкви. Свої розкольницькі дії він

пояснює систематичними переслідуваннями його з боку колишнього

митрополита Київського Філарета (Михайла Денисенка) та його співмешканки

Євгенії Петрівни Родіонової.

Нова ініціативна група автокефалістів намічає шляхи

відстоювання правового статусу, розореної Філаретом УАПЦ

Вересень 1992 р.

У Києві утворилася ініціативна група зі збереження УАПЦ,

розповсюдила заяву, в якій вказувалося «так званий 

собор від 25 – 26 червня 1992 р. – не був собором. На ньому були відсутні

законно обрані представники від єпархій і благочинь, не були

дотримані канонічні умови, не було від кількості віруючих

відповідної кількості делегатів. Це лише збіговисько зібраних

нашвидку прихильників Філарета, які не мали права представлятися

собором. Їх рішення одностороні і неуповноважені для виконання».

19 вересня 1992 р.

Вищий арбітражний Суд України на судовому засіданні під

головуванням судді В’ячеслава Джунь приймає рішення про передачу

Покровського храму на Солом’янці в Києві філаретівцям. Під час

Всеношного богослужіння храм був насильно захоплений бойовиками Філарета

і утримувався ними до прийняття позитивного рішення суду, яке при

поблажливому ставленні столичної влади до хуліганських дій

разкольників і не могло бути іншим.

17 жовтня 1992 р.

Указами «патріарха» Мстислава «митрополит» Антоній (Масендич) і

 «архієпископ» Володимир (Романюк), за самовільне входження в загальні

діяння з колишнім «митрополитом» Філаретом, позбавленим єпископського

сану Церквою, в якій він раніше служив, і прийняття від нього

«архієрейського переосвячення», відлучені від УАПЦ.

Псевдохіротонії відступників від автокефалії проходили в Києві по вул.

Пушкінській, 36. Наруги над церковними канонами очолив

Михайло Денисенко (Філарет) у вузькому розкольницькому колі при

пособництві заборонених у служінні «єпископа» Якова (Панчука),

«архімандрита» Данила (Чокалюка), протоієрея Бориса Табачека,

протодиякона Миколи Климчука. Ця «історична» подія відбувалася

у червні 1992 р. під акомпанемент «молитовного» співу матушок з

митрополії на чолі з відданою Філарету «черницею» Варварою

(Борониною). Дивитися відео. Так само таємно були «перерукоположені» і

деякі «єпископи» УАПЦ. Для них це була вже третя «хіротонія»,

після звершених над ними раніше Іоанном (Боднарчуком) і Мстиславом

(Скрипником).

20 жовтня 1992 р.

Окремим «зверненням» до єпископату, духовенства та мирян УАПЦ,

«патріарх» Мстислав (Скрипник) закликав не визнавати «об’єднання»

своєї УАПЦ з Філаретом. Рішення так званого «Комітету із захисту

православ’я» та «Всеукраїнського Православного Собору» 25 – 26 червня 1992

г., оголошені ним «необов’язковими до виконання».

23 жовтня 1992 р.

Голова Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України

О. Зінченко підписав клопотання керуючого справами УПЦ-КП

«митрополита» Антонія (Масендича) на виготовлення печаток і штампів

філаретівського Київського Патріархату з формулюванням «у зв’язку зі

зміною назви Церкви». Печатки були виготовлені і 23 листопада 1992 р.,

згідно з актом, передані Референтом Відділу зовнішніх церковних зносин

протоієреєм Олександром Зарудним до канцелярії УПЦ-КП.

24 жовтня 1992 р.

У Генку (Бельгія) на Соборі всіх єпископів УАПЦ Західної Європи з

участю прибулого з США митрополита Костянтина (Багана) було

розглянуто питання ставлення УАПЦ діаспори до УАПЦ в Україні. Було

прийнято рішення в подальшому житті УАПЦ діаспори дотримуватися

Статуту прийнятого на Соборі трьох єпархій в Лондоні в 1983 р., а все

те, що відбувається з автокефалією на Україні сприймати не більше як

інформацію.

25 жовтня 1992 р.

США. У новому «зверненні» до вірних УАПЦ на Україні «патріарх»

Мстислав (Скрипник) визначає, що з самого початку Акт об’єднання був

фальшивий. («Наша віра».-1992.-№16/31).

30 жовтня 1992 р.

На засіданні «Синоду» УПЦ-КП затверджено створення Дубосарської єпархії,

тимчасове керівництво якої довірено єпископу Софронію.

10 листопада 1992 р.

З відкритим листом звертаються клірики та миряни парафії УАПЦ

Михайлівської церкви (Київ, сел. Пирогово) до Київського братства св.

Андрія Первозванного, Раді у справах релігій, депутату О. Шевченко з

засудженням «об’єднавчого собору», що відбувся 25 – 26 червня 1992р.

19 листопада 1992 р.

Утворено офіційне видання УПЦ-КП – газета «Київський Патріархат».

11 – 25 грудня 1992 р.

Останній візит «Патріарха» Мстислава на Україну. Місце зупинки в

Києві-готелі «Москва». «Патріарх» скаржиться журналістам, що всі його

зрадили і йому «навіть ніде переночувати». Під тиском «ходоків» від

влади різного рангу, він скасовує ряд їм же призначених прес-

конференцій. У той же самий час відмовляється приймати представників

братств і сестринств, яким раніше довіряв. Не прийняв так само і народного

депутата Л. Скорик, яка нібито бажала дізнатися його позицію по відношенню до

створеної на базі УАПЦ нової філаретівської церкви.

12 грудня 1992 р.

Відбулася конференція Всеукраїнського братства УАПЦ, що виявила

непримиренність прихильників і противників УПЦ-КП, і закінчилася

поділом на однойменні братства УАПЦ та УПЦ-КП.

14 грудня 1992 р.

Священний Синод УПЦ-КП заслухав звіт «митрополита» Антонія

(Масендича) та ректора КДС «архімандрита» Данила (Чокалюка) про поїздку

в Константинопольську Патріархію. Загальний тон звіту – чергова невдача

ходоків у домаганнях визнання УПЦ-КП з боку Вселенського

Патріарха Варфоломія.

15 грудня 1992 р.

У будівлі, що належить Київській митрополії УПЦ (Київ, вул.

Пушкінська, 36), насильно відібраному і утримуваному розкольниками,

відбувся Надзвичайний «Архієрейський собор» УПЦ-КП. Тричі

запрошувався на його засідання «патріарх» Мстислав, який перебував у Києві.

Останній раз «прохальна» делегація складалася з трьох «архієреїв»-

філаретівців на чолі з митрополитом Андрієм (Абрамчуком). «Патріарх»

відмовився брати участь у засіданні. Четвертим пунктом «постанов»

собору, враховуючи постійне перебування «патріарха» Мстислава за

межами України, було рішення покласти виконання обов’язків у

управлінні Церквою на «Священний Синод».

19 грудня 1992 р.

На зустрічі з представниками місцевої влади в Харкові «патріарх»

Мстислав, відкидаючи будь-яке визнання зі свого боку новоствореної

філаретівської структури, одночасно заявляє, що з Предстоятелем УПЦ

Митрополитом Володимиром (Сабоданом) можна мати контакт «не

фальшивий, а дійсний»

24 грудня 1992 р.

«Патріарх» Мстислав направив заяву на ім’я Президента України

Л. Кравчука, Прем’єр-міністра України Л. Кучми та Генерального

Прокурора України В. Шишкіна з вимогою скасувати рішення про

ліквідацію УАПЦ, перереєструвати її статут та повернути всі права

законно обраному Помісним Собором УАПЦ Патріарху, а також

притягнути до кримінальної відповідальності організаторів УПЦ-КП. В цей же

день Мстислав призначив «архієпископа» Петра (Петруся) керуючим

справами Київської Патріархії УАПЦ.

25 грудня 1992 р.

«Патріарх» Мстислав, розчарований і пригнічений тим, як з «справою всього

його життя» поступила молода Українська демократична влада, відбуває

в США. Назавжди.

12 січня 1993 р.

«Синод» УПЦ-КП заслухав рапорт «архієпископа» Петра (Петруся) про його

вихід зі складу Священного Синоду та з юрисдикції УПЦ-КП у зв’язку з

призначенням його керуючим справами Київського Патріархату УАПЦ.

«Синод» УПЦ-КП забороняє «архієпископа» Петра (Петруся) у служінні за

самовільний вихід з УПЦ-КП. «Синод» також визначив вважати

розпорядження свого «Патріарха» Мстислава канонічно

недійсним. Також засідання «Синоду» задовольнило

добровільне прохання «єпископа» Полікарпа (Пахалюка): «Прошу

розстригти і позбавити всіх церковних санів» Він був відпущений у світ з ім’ям

Петро Пахалюк.

16 січня 1993 р.

Архієпископ Паризький і Західноєвропейський Анатолій (Дублянський)

направив «митрополиту» Антонію (Масендичу) офіційну відповідь на його

запит від 18 грудня 1992 р. Про розгляд питання про перехід

Західноєвропейської єпархії УАПЦ під юрисдикцію УПЦ-КП. Він вказав,

що: “… всі можливі зміни в положенні УАПЦ Західної Європи

можуть настати тільки внаслідок рішень Всеукраїнського Собору

УАПЦ, скликаного Святішим Патріархом Мстиславом з обов’язковою

участю єпископів діаспори»

Січень 1993р.

Українська редакція радіостанції «Свобода», що базується в Мюнхені

(ФРН), кардинально змінює своє ставлення до автокефального відродження

на Україні. Вустами свого співробітника Максима М’якенького у світовому

ефірі пропагується недоцільність існування національної

автокефальної церкви на Україні: «Сьогодні противники об’єднаної

української церкви виступають за відродження УАПЦ. Навіщо? Адже

Автокефальна Церква відіграла свою роль, а в такому вигляді, який вона

мала до об’єднання, її вплив на мільйони українських православних носив

швидше декларативний характер»

22 січня 1993 р.

Львів. Розширена «архієрейська рада» УАПЦ направляє «звернення»

до «патріарха» Мстислава (Скрипника) з проханням виступити перед

українською та зарубіжною громадськістю про визнання ним «єпископату»

УАПЦ на Україні у складі архієрейської ради, що прийняла дане

«Звернення».

22 – 23 січня 1993 р.

У Києві відбувся «Архієрейський собор» УПЦ-КП під керівництвом

заступника «Патріарха» «митрополита» Філарета (Денисенка).

Другим пунктом «постанов» Собору не визнано заяву

«архієпископа» Львівського Петра (Петруся) про призначення його

«Керуючим справами Патріаршої канцелярії УАПЦ і Патріаршим

Місцеблюстителем», а також, враховуючи його вихід з УПЦ-КП, він був

«відлучений від церкви».

17 лютого 1993 р.

Київ. На засіданні «священного синоду» УПЦ-КП, очолюваного

заступником «Патріарха» «митрополитом»  Філаретом( Денисенком), за

розкольницьку діяльність і повернення в лоно УАПЦ, відсторонений від

обов’язків керуючого єпархією і заборонений у священнослужінні до

повного каяття «єпископ» Кіровоградський і Знам’янський Михайло

(Дуткевич).

9 березня 1993 р.

Київ. «Священним синодом» УПЦ-КП, пунктом першим прийнятих

«постанов», «за порушення архієрейської присяги позбавити

архієпископа Петра (Петруся) і забороненого в священнослужінні

«єпископа» Михайла (Дуткевича) священного сану». Пунктом другим –

«організаторів церковної змови на Львівщині протопресвітера

Володимира Ярему, протоієрея Івана Пашулю, протоієрея Юрія Бойка

позбавити священного сану, а мирянина Богдана Рожака відлучити від Церкви»

22 березня 1993 р.

«Українська правнича фундація» та Християнсько-демократична партія

України організували прес-конференцію. У президії перебували голова

Фундації С. Головатий, голова ХДПУ В. Журавський, керуючий справами

УАПЦ «архієпископ» Петро (Петрусь), протоієрей Юрій Бойко, ректор

духовної семінарії УПЦ протоієрей Олександр Кубеліус.

Голова Фундації С. Головатий дав юридичний аналіз Акту об’єднання,

знайшовши десятки порушень законодавства та Конституції України.

Висновки: створення УПЦ-КП незаконно, цим Актом порушені права

православних конфесій України. Повний текст юридичного аналізу

опублікований в газеті «Голос України».

6 квітня 1993р.

«Священний синод «УПЦ-КП розсилає «звернення» обласним і

районним представникам Президента України у Львівській,

Тернопільській, Івано-Франківській та Закарпатській областях, в якому

роз’яснює, що «не треба вважати, що нібито УАПЦ ліквідована. Вона

продовжує існувати в складі Київського Патріархату. Київський Патріархат

керується Статутом УАПЦ з доповненнями і змінами, які були зареєстровані

Радою в справах при Кабінеті Міністрів України 20 липня 1992р.», 

далі уточнює: «Згідно з церковними канонами, Патріарх Мстислав повинен

діяти відповідно до рішень Собору, навіть і в тому випадку, якщо він з ними

не погоджується».

16 квітня 1993 р.

Парламентська фракція Верховної Ради України – Конгрес національно-

демократичних сил – виступила із заявою – в якій закликала боротися

з усіма, хто ставить під сумнів законність об’єднання УПЦ і УАПЦ, а

також утворення єдиної УПЦ-КП. Тут же, в заяві, вказується, що

необхідно захистити УПЦ від «монополії на духовне життя України» як

п’ятої колони Москви.

6 – 12 травня 1993 р.

На запрошення Голови Ради у справах релігій при Кабінеті

Міністрів України О. Зінченка, на Україні перебували представники УПЦ

Канади на чолі з митрополитом Вінніпезьким і всієї Канади Василем

(Федаком). Глава Української Православної діаспори Канади мав

тривалі зустрічі з розкольниками-філаретівцями, встигнувши спільно

з ними відслужити молебень.

26 травня-8 червня 1993 р.

УПЦ-КП відвідує представник Константинопольського Патріархату

Української Православної Церкви в США єпископ Скопельський Всеволод

 (Майданський) [Pangratios Kolomijcew].

1 червня 1993 р.

Радою у справах релігій при Кабінеті Міністрів України

зареєстровано «Статут Управління зовнішніх церковних зв’язків УПЦ-КП»

(Протокол № 6). Це була стратегічна формальність, свого роду

правовий камуфляж. Насправді, вся Зарубіжна і фінансова

діяльність філаретівців проводиться по лінії «Відділу зовнішніх

церковних зносин»

2 червня 1993 р.

Розпорядженням Представника Президента України в Київській області

№144, у власність Київської єпархії УПЦ-КП передано комплекс

споруд Свято-Миколаївського чоловічого монастиря в м. Богуславі.

Настоятелем призначений ігумен Вікентій (Міськов). Єпископ Всеволод

(Майданський), відвідавши монастир, спільно з розкольниками УПЦ-КП

бере участь у богослужінні (Літургії).

11 червня 1993 р.

У Канаді помер Патріарх Мстислав.

11 червня 1993 р.

Священний Синод Руської Православної Церкви виносить постанову, в

якій вказується, що прохання Іоанна (Боднарчука) про зняття з нього

заборони буде розглядатися на Помісному Соборі.

12 червня 1993 р.

Єпископи УПЦ в США направили «єпископам» УАПЦ і УПЦ-КП в Україні

прохання «…прийняти негайні заходи до об’єднання цих двох Церков. Ми

також запропонували допомогу в цьому процесі, якщо така допомога була б

побажана”» «Єпископи» двох українських розкольницьких угруповань

ніяк не відреагували на заклики з-за океану, ні в спільних

заявах, ні окремо.

20 червня 1993 р.

На підставі заяв народного депутата С. Головатого, Генеральна

прокуратура України, за підписом Генпрокурора В. Шишкіна, подала

протест № 7-55892, в якому реєстрація УПЦ-КП була визнана

незаконною. Протест призупиняв діяльність УПЦ-КП в Україні.

Голова Держкомрелігій О. Зінченко відхилив протест, але до суду справа не

дійшла – Генпрокурор був знятий зі своєї посади, а колегія

Генпрокуратури розпущена.

25 червня 1993 р.

На прохання «митрополита» Іоанна (Боднарчука): «У зв’язку з моїм

виздоровленням, прошу Вас надати мені архієрейську кафедру для служіння.

Обов’язки покладені на мене буду виконувати чесно і сумлінно».

«Священний синод» УПЦ-КП постановив (журнал № 67): прийняти

«митрополита» Іоанна в юрисдикцію УПЦ-КП і призначити його

«митрополитом» Дрогобицьким і Самбірським.

27 червня 1993 р.

«Міжнародна науково-релігійна конференція», (що проходила в

насильно утримуваному розкольниками кафедральному Володимирському

соборі) та приурочена до річниці «об’єднання церков», направила

Президенту України Л. Кравчуку, Верховній Раді та уряду

України «звернення» «про необхідність допомоги у становленні Київського

Патріархату».  Питання про необхідність допомоги у становленні Київського

патріархату Української Автокефальної Православної Церкви на

«Міжнародної науково-релігійній конференції» не розглядалося.

18 липня 1993 р.

«Митрополит» Іоанн (Боднарчук) направляє на ім’я Президента України

Л. Кравчука «заяву», в якій скаржиться на «неслухняних»

розкольників «єпископа» Львівського Петра (Петруся), священика

Володимира Ярему та голову Львівського братства ап. Андрія Первозванного

Богдана Рожака – за неприйняття ними «об’єднання церков» і збереження

вірності автокефальному Київському Патріархату. Він пише: «Я, як перший

єпископ відродженої Української Автокефальної Церкви, вимушений

заявити, що ні в якому разі не потрібно державним чинникам вступати в

діалог з вищезгаданими особами і реєструвати їхні компрометуючі

Українську Церкву статути, бо кожний розкол послаблює та нищить і церкву

і державу»

Таким чином, першоієрарх УАПЦ, отримавши у «володіння» Львівську

єпархію від Філарета, розправляється зі своїми недавніми братами

автокефалами-львів’янами.

21 серпня 1993 р.

Митрополит УПЦ в США Костянтин (Баган) надсилає листи-звернення

до «єпископів» філаретівського Київського Патріархату та «єпископів»

автокефального Київського Патріархату з проханням утриматися від

проведення соборів та обрання своїх патріархів. Єпископати обох

Київських патріархатів не реагували на заокеанські прохальні листи.

Нарікаючи на «гробове» мовчання з боку незалежних українських

«церков» на відозву американських архієреїв від 12 червня 1993р., він

пише: «Дорогі Брати Владики, не допустімо ще до одного зневаження і

компромітації нашої Української Православної Церкви, не краймо далі її

Святого Тіла. Як Ви там, а ми тут зможемо глянути у вічі нашим вірним і

пояснити правильність двох окремих Соборів і їх наслідки? Двох

Патріярхів?».

УАПЦ обирає нового «Патріарха» Димитрія і, натхненна

черговим відродженням, домагається у влади незалежної України

своєї правової реабілітації

23 серпня 1993 р.

У Петропавлівській церкві Львова, протопресвітер Володимир Ярема, прийняв

чернечий постриг з ім’ям Димитрій.

24 серпня 1993 р.

У Петропавлівській церкві Львова, ієромонах Димитрій (Ярема) був

зведений у сан архімандрита.

5 вересня 1993 р.

У церкві Святих Бориса і Гліба в Києві архімандрит Димитрій (Ярема)

був висвячений у «єпископа» Січеславського. У єпископській хіротонії

брали участь: «єпископи» Петро (Петрусь), Михайло (Дуткевич), Феоктист

(Пересада), Ігор (Ісіченко).

7 вересня 1993 р.

На «Помісному Соборі» УАПЦ у київському Будинку вчителя Димитрій (Ярема)

був обраний «Патріархом Київським і всієї України». Перед проведенням

Собору біля Софії Київської відбувся молебень, проведенню якого

перешкоджали пікети семінаристів УПЦ-КП, організовані

«протоієреєм», Іоанном Швецем. Для припинення заворушень був

викликаний загін міліції. Через провокаційні дії філаретівських

семінаристів відкриття засідання «Собору» було затримано на кілька

години.

18 – 19 вересня 1993 р.

У Соборі Св. Димитрія Солунського в Курітібі (Бразилія) відбувся шостий

Єпархіальний Собор УАПЦ в Південній Америці, на якому прийнято

рішення перейти під юрисдикцію Митрополії Української Православної

Церкви в США. Ні в одній з прийнятих сімнадцяти резолюцій не було

навіть згадки про «вінценосну» філаретівську УПЦ-КП. Так відверто

православна діаспора відмовилася визнати Філарета своїм «патріархом».

19 вересня 1993 р.

На парафіяльних зборах Київської Автокефальної громади храму Святого

Миколи (Притиска) зі своїх посад були зміщені голова

парафіяльної ради Лариса Лохвицька та скарбник Тетяна Битченко. Начебто

б нічого особливого, якщо не вважати, що саме вони були

ідеологічним ядром «Комітету з відродження УАПЦ» 1989 р.! На

Головуюче місце цієї парафії був поставлений Геннадій Друзенко. В

боротьбі за владу нова генерація розкольників стала придушувати іншу –

більш ранню.

Жовтень 1993 р.

До приймальні «митрополита» Антонія (Масендича) на Пушкінській, 36, де

розташовувалося «Управління зовнішніх церковних зв’язків УПЦ-КП», в робочий

час увірвався озброєний загін спецслужб. Таким способом стали

вирішуватися службові відносини між «митрополитом» Антонієм

(Масендичем) і «митрополитом» Філаретом (Денисенком). Цим було

покладено початок витіснення автокефалістів з управлінських структур

УПЦ-КП. Філарет кинувся до досягнення своєї головної мети – стати

«патріархом»

14 жовтня 1993 р.

У церкві Спаса на Берестові в Києві відбулася інтронізація «Патріарха»

УАПЦ Димитрія (Яреми). На інтронізації був присутній ректор духовної

семінарії, що прибув з Саут Банд Брука (США).

Колишній автокефальний «єпископ» Володимир (Романюк) обраний

«патріархом» філаретівського Київського Патріархату. З УПЦ-КП

біжать п’ять «архієреїв» на чолі з «митрополитом» Антонієм

(Масендичем)

21-23 жовтня 1993 р.

На «Другому Всеукраїнському Соборі УПЦ-КП», що проходив у Київському

Соборі Св. Софії, новим «патріархом» філаретівців був обраний Володимир

(Романюк). Собор зберіг посаду «заступника патріарха» і на це

місце затвердив М. Денисенко (Філарета).

24 жовтня 1993 р.

У Софійському Соборі в Києві відбулася інтронізація «патріарха»

Володимира (Романюка). З цього приводу в Маріїнському палаці повинен був

відбутися святковий банкет, на який були офіційно запрошені

учасники та гості. Однак, замість традиційних гулянь, що проводяться

розкольниками на честь подібних «історичних подій», організатори

змусили присутніх гостей в повному сенсі слова «поцілувати замки».

Народ, пом’явшись, в подиві розійшовся хто куди. Філарет, що володіє

касою УПЦ-КП, відмовився оплачувати банкет, що збирається за неприємним

для нього поводом – обрання «Патріархом» Володимира (Романюка). У цій

ролі він бачив виключно себе.

15 жовтня 1993 р.

У Борисоглібському храмі Києва відбувся «архієрейський собор» УАПЦ на

якому було обрано вищу церковну раду та затверджено відділи

патріархіъ. Було прийнято звернення до Президента України Л. Кравчука про

зустріч з «патріархом» Димитрієм (Яремою). «Собор» пройшов під девізом,

– «Ми виглядаємо як мертві душі – реально ми живемо, а юридично нас

немає».

Кінець жовтня 1993 р.

Президент України Л. Кравчук направляє «звернення» Вселенському

Патріарху Варфоломію (Константинополь), в якому дякує за

«готовність сприяти канонічному вирішенню проблем, що постали перед

православними в Україні» Президент пише: «Сподіваємося, що Ваше

сприяння цій справі матиме вирішальне значення для утвердження в Україні

Автокефальної Православної Церкви (УПЦ-КП), а таким чином і

встановлення релігійного миру і спокою у нашій країні, зміцнення позицій

Святого Православ’я в Європі і світі»

5 листопада 1993 р.

У Києві, під головуванням «патріарха» Димитрія (Яреми), відбувся

«Архієрейський собор» УАПЦ, на якому, у зв’язку із затягуванням Радою

у справах релігій при Кабінеті Міністрів перереєстрації Статуту про

управлінні УАПЦ, було прийнято лист-звернення до Президента України

Л. Кравчука. Автокефалісти просили прискорити юридичне відновлення

їх церкви.

11 листопада 1993 р.

Відбулася зустріч «патріарха» УПЦ-КП Володимира (Романюка) та його

заступника «митрополита» Філарета (Денисенка) з головою

Верховної Ради України Іваном Плющем. Архієреї переконували

чиновника, що «об’єднання» Церков має незворотний характер і нова

реєстрація автокефалів породить «небажані наслідки в

українському православ’ї»

22 листопада 1993 р.

У Києві, на вул. Банковій, загін «Беркуту» розігнав демонстрацію

прихильників УАПЦ, які виступали за відновлення реєстрації її

Статут. Як відомо, «Статут про управління УАПЦ» і «Статут Київської

Патріархії УАПЦ» після внесення до них прийнятих «об’єднавчим

Собором» 25-26 червня 1992 р. змін і доповнень, є основними

нормативними документами УПЦ-КП. «Священика» Юрія Бойка і ще

чотирьох демонстрантів затримали, наклавши адміністративне стягнення –

штраф у розмірі 67 тис. карбованців з кожного.

23 листопада 1993 р.

Біля Верховної Ради України було затримано сім «архієреїв» УАПЦ

і з ними вісім пікетувальників. Група протестувала проти правового

свавілля щодо УАПЦ, вимагаючи повернення законних прав і

майна, в тому числі і будівлі Патріархії УАПЦ по вулиці

Трьохсвятительській, 6. Віруючі були доставлені в Печерське РВВС Києва.

Грудень 1993 р.

У газеті «Вісті з України», що видається спеціально для української діаспори,

опублікована стаття «Чи не час відпочити Філарету?». У великому

інтерв’ю колишні священнослужителі УАПЦ діляться своїми

враженнями про спільну роботу з філаретівцями в канцелярії

Київського патріархату УПЦ-КП на вул. Пушкінській, 36, а так само про

ставлення до «патріарха» Володимира (Романюка) його заступника Філарета.

Поряд з тенденцією поступового «видавлювання» філаретівцями з

управлінських структур церкви «що об’єдналися» з ними автокефалістів,

у матеріалі порушені і фінансові питання УПЦ-КП, які полягають у

негласному функціонуванні паралельних грошових рахунків.

30 грудня 1993 р.

На засіданні «Священного Синоду» УПЦ-КП розглядалося питання,

пов’язане з проханням єпархій у Західній Європі та Канаді, очолюваних

«митрополитом» Міланським Євлогієм (Klaus Hessler), «про прийняття їх у

склад Київського Патріархату з наданням статусу автономного

управління».

Грудень 1993-січень 1994 р.

З УПЦ-КП біжать п’ять «архієреїв» на чолі з «отцем-співзасновником»:

«митрополит» Антоній (Масендич), «архієпископ» Спиридон (Бабський),

«єпископ» Роман (Попенко), «єпископ» Софроній (Власов) і «єпископ»

Іоанн (Сіопко). «Єпископи» виступили з покаянним зверненням до

українського народу, в якому закликали свою колишню паству повернутися в

канонічну Церкву, бо Філарет і його брехун «ведуть їх до вічної

погибелі». Один з найвпливовіших лжеархієреїв Антоній (Масендич)

був прийнятий в Московський Патріархат в пресвітерському Сані, який мав

до відходу в розкол. Згодом він був хіротонізований на єпископа

Барнаульського.

9 лютого 1994 р.

У газеті «Незалежність» публікується велике інтерв’ю з п’ятьма архієреями, що покинули Київський Патріархат під назвою «Пастка для

простодушних». Матеріал устами архієреїв-втікачів розкриває механізм

«об’єднання» Філарета (Денисенка) з автокефалами і справжню історію

створення другого, цього разу не автокефального, а філаретівського

Київського Патріархату.

2 березня 1994 р.

Масендич Іван Іванович, колишній керуючий справами Патріаршої

канцелярії УАПЦ «митрополит» Антоній, який самочинно скріпив своїм

підписом від імені автокефалів «об’єднання» УАПЦ з УПЦ, в інтерв’ю

газеті «незалежність» під назвою «каяття митрополита Антонія»

шкодує про свою причетність до створення лжецеркви УПЦ-КП.

18 березня 1994 р.

«Патріарх» УАПЦ Димитрій (Ярема), протестуючи проти правового

свавілля щодо очолюваної ним церкви, направляє на ім’я

Президента України Л. Кравчука та виконуючого обов’язки Прем’єр

Міністра України Ю. Звягільського лист, в якому заявляє: «Звертаюся

до Вас, як законнообраний Патріарх УАПЦ, з болем у серці та з проханням,

силою Вашої влади, розірвати безкінечний ланцюг правопорушень та

беззаконь, що творяться з ініціативи П. А. Зінченка і його сумнозвісної Ради у

справах при Кабінеті Міністрів України, а також їх прибічників».

20 березня 1994 р.

«Патріарх» Київський і всієї Руси-України Володимир (Романюк) підписав

«Томос», який визнає автономний устрій під своїм омофором нового

євророзкольницького угруповання, з наданням її лідеру «митрополиту»

Міланському Євлогію (Klaus Hessler) титулу «Блаженніший Архієпископ

Мілана, митрополит всієї Західної Європи і Канади». Томос відкривав

також безмежні можливості для діяльності й іншим європейським

активістам, які діяли від імені міфічного українського церковно-

автокефалистського відродження. Ось їхні імена: Lanza Luigi Mario, Alterio

Ettore, Friggi Maurizio, Motta Giacomo, Rimaudo Nunzio, Capri Giuseppe, Casati

Lawrence William, Ferrigno Giacomo, Ferreira dos Santos.

7 – 10 квітня 1994 р.

У церкві Св. Архістратига Михаїла в Генку (Бельгія) відбувся 7-й Собор

УАПЦ в діаспорі, скликаний на підставі постанов Ради

Митрополії від 28 грудня 1993р. головою УАПЦ у Західній діаспорі був

обраний митрополит Костянтин (Баган) з присвоєнням титулу

«блаженніший». Заступником обрано архієпископа Анатолія (Дублянського)

з присвоєнням йому сану митрополита. На Соборі вирішено зберегти статус

УАПЦ в Західній діаспорі без змін. Було вирішено також направити в

Україну комісію-делегацію для проведення переговорів з «ієрархами»

двох київських Патріархатів – УАПЦ та УПЦ-КП – на предмет їхнього чергового

об’єднання. Але в підсумку ніхто від них не приїхав і ніякої комісії від

УАПЦ з Діаспори в Україні не було.

Загибель «першоієрарха» УАПЦ «митрополита» Іоанна (Боднарчука).

«Патріарх» УПЦ-КП Володимир (Романюк) має намір позбутися від

пильної опіки свого заступника «митрополита» Філарета

(Денисенко)

Листопад 1994 р.

В автокатастрофі загинув «митрополит» Іоанн (Боднарчук). Частина єпископів

УАПЦ заявила про те, що катастрофа була підлаштованою.

Грудень 1994 р.

«Патріарх» Володимир (Романюк) в терміновому порядку просить у

Держкомрелігій зняти з реєстрації структурний підрозділ УПЦ-КП

«Чин Святителя Іларіона» Ця організація була викрита

правоохоронними органами як найбільший центр з вербування

найманців у «гарячі» точки СНД (у Києві було заарештовано понад 140

найманців, які повернулися з Карабаху). Юридична адреса «Чину Святителя

Іларіона» – Київський Патріархат (Київ, вул.Пушкінська, 36).

Викриття найманців могло призвести до зняття з реєстрації всієї

філаретівської лжецеркви.

11 березня 1995 р.

Вселенський Патріарх Варфоломій і Священний Синод

Константинопольської Церкви прийняли в юрисдикцію

Константинопольського Патріархату Українську Православну Церкву в

США та єпархії УАПЦ в діаспорі. Водночас Константинополь заборонив

прийнятим у спілкуванні «співпраця зі схизматичними українськими

групами діючими на Україні, які не входять до повноти

Православних Церков»

4 травня 1995 р.

«Патріарх» УПЦ-КП Володимир (Романюк) видав указ про звільнення

«митрополита» Філарета з посади «заступника патріарха» за

порушення «субординації». Романюк звертається до управління по боротьбі з

організованою злочинністю із заявою, в якій просить захисту від

свого заступника. Там же він вказує на зв’язки Філарета з

кримінальними кланами Києва і просить допомоги в тому, щоб знайти

церковну касу УПЦ, присвоєну Михайлом Денисенком (Філаретом), за

його твердженням, мільярди рублів були конвертовані і переведені на

закордонні рахунки до Німеччини. Начальник київської міліції генерал

Піддубний виділяє Романюку цілодобову охорону, щоб захистити його

від філаретівців на час підготовки Синоду УПЦ-КП.

УАПЦ домоглася відновлення юридичного статусу, тим самим

спростувавши своє об’єднання з Філаретом (Денисенком).

Загадкова смерть «Патріарха» Володимира (Романюка)

5 червня 1995 р.

Відновлено реєстрацію «Статуту УАПЦ», тим самим автокефалісти

відновили втрачений правовий статус внаслідок «об’єднання» УАПЦ і

УПЦ 25-26 червня 1992 р. після трирічного свавілля влади незалежної

України щодо національної УАПЦ відбулася її повторна

легалізація. Перший раз УАПЦ третього періоду Відродження була

зареєстрована органами радянської влади в 1990 р. за іронією долі,

«Патріарх» Володимир (Романюк), що вийшов з надр автокефалів,

згодом зрадив їх і пристрасно боровся як він вважав проти

 «залишків УАПЦ», сам став свідком її юридичного «Воскресіння».

Саме в цей період до нього приходить болісна усвідомленість своєї

фатальної життєвої помилки.

14 липня 1995 р.

«Патріарх» Володимир (Романюк) був викликаний на побачення невідомими

особами в Київський університетський Ботанічний сад, де помер самим

загадковим чином. За офіційною версією, якісь невідомі жінки

зайнялися реанімацією Романюка, що втратив свідомість прямо біля стін

клінічної лікарні. Протягом майже двох годин вони намагалися привести

його в свідомість, поламавши ребра, що зазначено в акті судмедекспертизи, і

виробляючи прямі уколи в серці. Невідомих реаніматорів виявити не

вдалось.

18 липня 1995 р.

«Друге Софійське побоїще» або «чорний вівторок». Похорон

«Патріарха» Володимира (Романюка) вилилися в гігантську провокацію

проти влади. Глава філаретівського Київського патріархату УПЦ-КП був

похований на пішохідному тротуарі.

10 серпня 1995 р.

У Рогатині зібрався собор благочинних єпархій УПЦ-КП Західної

України, який звернувся до «митрополита» Філарета (Денисенка) з

вимогою зняти свою кандидатуру на патріарший престол і

активізувати діалог з УПЦ.

«Патріархом» УПЦ-КП стає заборонений у служінні і

позбавлений усіх священичих санів Михайло Денисенко, колишній

митрополит Київський Філарет. «Патріархи» національних церков

вступають у смертельну сутичку за місце під українським сонцем

20 – 21 жовтня 1995 р.

Київ. У Володимирському соборі на «Помісному соборі» УПЦ-КП

«блаженніший заступник патріарха» Філарет обраний «Святішим

Патріархом Київським і всієї Руси-України» Щоб уникнути

«непорозумінь»  вибори проходили безальтернативно. Це призвело до того, що,

що більшість «єпископів», які об’єднують дві третини парафій УПЦ-КП,

втекли прямо з «собору». Вони попрямували до Феодосіївського монастиря,

де відбулася їхня зустріч з архієреями УАПЦ і був оформлений «Акт

об’єднання церков» без Філарета. У числі тих, що підписали Акт були:

«патріарх» Димитрій (Ярема), «митрополит» Андрій (Абрамчук),

«митрополит» Василь (Боднарчук), «архієпископ» Петро (Петрусь) та ін.

Через кілька днів філаретівські семінаристи вибили «об’єднану

церкву» з монастиря, а Філарет особисто звернувся з погрозами на адресу

відступників, примушуючи їх повернутися в УПЦ-КП. Генпрокуратура України

офіційно попередила Філарета про неприпустимість шантажу в

міжконфесійних відносинах.

22 жовтня 1995 р.

У Київському Володимирському кафедральному соборі, захопленому

філаретівцями, відбулася інтронізація Михайла Денисенка

(Філарета) в лжепатріарха.  У своїй першій проповіді він гаряче закликав до

діалогу любові з українськими уніатами.

8 листопада 1995 р.

На зборах Східноукраїнського духовенства УАПЦ було висловлено

твердження, що жовтневий «Акт об’єднання церков» необхідно

сприймати як декларацію, яка вимагає загальноцерковного

підтвердження на «помісному Соборі».

6 серпня 1996 р.

На «соборі», організованому «архієреями», що підтримують «Акт 

об’єднання» УАПЦ без Філарета, присвоюється нова назва – УАПЦ-

КП.  Дізнавшись про це, філаретівські активісти викидають «патріарха»

Димитрія на вулицю, відбувається захоплення Патріархії, зміна керуючого

справами. В «єпископи» УПЦ-КП, поряд з італійським масоном

«митрополитом» Євлогієм (Klaus Hessler) та ін., приймаються також

абсолютно екзотичні особистості, як Патрік Брук Де Траль з Німеччини і

архієпископ Вижиль з Франції.

6 вересня 1996 р.

«Патріарх» Димитрій для порятунку ситуації і повернення своєї влади

проголошує Успенську церкву Львова своєю ставропігією, давши привід

для остаточної поляризації настроїв у середовищі автокефального

«єпископату». «Єпископ» Петро (Петрусь) відмовляється виконати цей Указ.

18 листопада 1996 р.

«Єпископ» Михайло (Дуткевич) самочинно збирає «Собор УАПЦ-КП».

«Патріарх» Димитрій (Ярема), відвідавши «собор» заявляє, що не вважає його

правочинним.

19 жовтня 1996 р.

«Патріарх» Димитрій (Ярема) призначає «єпископа» Ігоря (Ісіченка)

Керуючим справами Київської Патріархії УАПЦ.

20 жовтня 1996 р.

«Патріарх» УАПЦ Димитрій (Ярема), відмовившись служити з

розкольниками Дуткевича, служить разом з духовенством – прихильниками

УАПЦ в київському храмі святих Бориса і Гліба. Відбувся черговий розкол

у розколі.

Грудень 1996 р.

У підмосковному Ногінську «архієреї» УПЦ-КП на чолі з «архієпископом

Дніпропетровським «Адріаном» коронують «на всеросійський престол» Царя-

батюшку «Миколу III (Дальського) і «матінку-імператрицю» Наталію

Коваленко.

28 – 29 травня 1997 р.

Відбувся «Третій Помісний собор УАПЦ», на якому була прийнята

нова редакція Статуту УАПЦ, що зумовлює юридичну

спадкоємність від УАПЦ, керованою Статутом від 2 жовтня 1990 р.

За злочини перед Церквою Денисенко Михайло Антонович

(колишній митрополит Філарет) відданий анафемі

18 – 23 лютого 1997 р.

Архієрейський Собор Руської Православної Церкви за злочини перед

Церквою предав анафемі забороненого в служінні і позбавленого раніше всіх

священицьких санів Денисенка Михайла Антоновича (колишнього

митрополита Київського і всієї України Філарета).

27 червня 1997 р.

«Патріарша Рада» УАПЦ, бажаючи покінчити з практикою формального

проголошення реально неіснуючих єпархій, визначає

територіальні межі одинадцяти своїх «єпархій».

Вересень 1997 р.

Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит

Київський і всієї України Володимир приймає в Одесі Вселенського,

Московського і Грузинського патріархів, які виступили із засудженням

філаретівського розколу. Святіший Патріарх Варфоломій заявив, що

Вселенська церква визнає на Україні лише Українську Православну

Церкву.

Січень 1998 р.

Кончина Євгенії Петрівни Родіонової, за численними публікаціями

відомої як співмешканки «патріарха» Філарета (М. Денисенко), яка

прописана і спільно проживала з ним на київській квартирі по вул.

Пушкінській, а в церковних колах іменованої не інакше як «володарка

Київська і всієї України» Під час спроби захоплення філаретівцями Свято-

Успенської Києво-Печерської Лаври, вона знаходилася біля Лаврської дзвіниці,

даючи вказівки та інструкції бойовикам щодо нападу і побиття ченців.

Липень 1998 р.

«Постійна конференція українських єпископів за межами України»,

об’єднуюча Українську Православну діаспору США і Канади

висунула проти Філарета звинувачення по 16-ти пунктах. Особливо

негативною була реакція на спроби Філарета взяти під свою юрисдикцію

парафії в США і Канаді («священики», що перейшли до Філарета потрапили

під заборону канадо-американських «владик»), а також на спроби створення

Філаретом інтернаціонального розколу у вигляді «паралельної сім’ї

Помісних Церков»

1998 р.

Засновника ієрархії автокефального та філаретівського розколів Вікентія

Чекаліна, розшукуваного за крадіжку дитини, Інтерпол знаходить в

Австралії.

З 28 грудня 1998 р. по 4 січня 1999 р.

«Патріарх» Димитрій (Ярема) відвідав XV собор УАПЦ в Саут Банд Бруку

(США). На соборі визнана помилковою підтримка діаспорою в період з

1993 по 1998 р. УПЦ-КП і повне ігнорування УАПЦ на Україні, а також

відзначено «антиканонічне» втручання УПЦ-КП у внутрішнє

життя УАПЦ в діаспорі.

13 травня 1999 р.

На засіданні «патріаршої ради» в юрисдикцію відновленої УАПЦ

був прийнятий «архієпископ» Істинно-Православної церкви Росії Іоанн

(Модзалевський).

Створення «Української Автономної Православної церкви»

Липень 1999 р.

Державними чиновниками на основі приходу святого апостола Іоанна

Богослова міста Львова була зареєстрована «Українська Автономна

православна церква», засновником і лідером якої став багаторазово

заборонений і позбавлений сану всіма українськими «автокефальними»

церквами» архієпископ» Петро (Петрусь).

25 лютого 2000 р.

На 85 – му році життя у Львові помер «патріарх» УАПЦ Димитрій

(Ярмо).

Як і «патріарх» Мстислав Димитрій Ярема вкрай негативно ставився до

профанації націоналістичної ідеї іншим «патріархом» УПЦ-КП

Філаретом. Знаючи ставлення американських автокефалістів до особистості

Філарета Денисенка, бажаючи перешкодити поглинанню УАПЦ

філаретівською УПЦ-КП, він склав заповіт, в якому писав:

“…благословляю для єпархій УАПЦ визнати над собою юрисдикцію

Блаженнішого митрополита УАПЦ в діаспорі та УПЦ в США

Костянтина…”.

13 – 16 серпня 2000 р.

Москва. Освячений Ювілейний Архієрейський Собор Руської

Православної Церкви, що проходив у Храмі Христа Спасителя, ретельно

обговоривши в братській дискусії ситуацію на Україні, викладену

Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Володимиром і

членами собору – ієрархами Української Православної Церкви, постановив:

Підтвердити статус незалежності та самостійності Української

Православної Церкви, що отримала права широкої автономії за

Визначенням Архієрейського Собору Руської Православної Церкви в 1990 р.

14 – 15 вересня 2000 р.

У Києві відбувся «помісний собор» УАПЦ, який вніс зміни до

Статуту УАПЦ, замінивши всі слова «патріарх» словом «предстоятель». Так

«тисячолітня» ні від кого не залежна Українська Православна

Національна автокефальна церква третього періоду Відродження

покінчила зі своїм непривабливим «патріаршим» минулим, яким ще

нещодавно так пишалися її «патріархи» Мстислав (Скрипник) і Димитрій

(Ярема).

Листопад 2000 р.

Новим «предстоятелем» УАПЦ обрано Мефодія (Кудрякова), а «духовним

Опікуном» вирішено вважати митрополита Іринопольського Костянтина

(Багана).

Створення «Української Апостольської Православної церкви»

Початок 2001 р.

Заборонений «Синодом» УПЦ-КП «архієпископ» Михайло (Дуткевич)

проголосив «Українську Апостольську Православну Церкву»,

що є, по суті, черговим відгалуженням УАПЦ.

27 серпня 2001 р.

Беручи участь в урочистостях з нагоди ювілею Києво-Печерської Лаври,

Предстоятель Елладської Православної Церкви Блаженніший Архієпископ

Христодул заявив «Ми визнаємо канонічного митрополита Київського і

всієї України Володимира, істинного і єдиного хранителя

апостольського наступництва у Святій Православній Церкві України»

28 серпня 2001 р.

Урочисте святкування 950-річчя Свято-Успенської Києво-Печерської

Лаври. У святкуванні взяли участь делегації Помісних

Православних Церков, які офіційно засудили розкол, закликавши

розкольників до покаяння і повернення в лоно канонічної Церкви.

14 грудня 2001 р.

Генеральний секретар Священного Синоду Константинопольського

Патріархату митрополит Філадельфійський Мелітон спростував чергову

брехню філаретівців про можливе визнання їх «церкви» Вселенським

Патріархом Варфоломієм.

5 березня 2002 р.

Генеральна Прокуратура України на підставі звернення 65-ти

парламентаріїв винесла протест про незаконність реєстрації УПЦ-КП.

19 березня 2002 р.

Міністерство юстиції України відхилило протест Генеральної

прокуратури України, пов’язаний з незаконністю реєстрації

неканонічної групи УПЦ-КП. Незважаючи на рішення Мін’юсту України,

Постанова Держкомрелігій, що залишила в силі, про реєстрацію 

філаретівського розкольницького угруповання (насправді був лише

перереєстровано Статут УАПЦ), Генеральний прокурор України М.

Потебенько налаштований продовжувати боротьбу за торжество закону в рішенні

цієї проблеми.

© Данилевський ОЛЕКСАНДР Тарасович, 2002р.

Автор залишає за собою право доповнювати текст «Хронології».

http://www.lavra.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=207&Itemid

=98#1

Церковні розколи

Схема церковних розколів в Україні

Схема церковних розколів в Україні

Українські розколи, показані в інфографіці У грудні 2018 року внаслідок об'єднання УПЦ-КП та УАПЦ виникла нова розкольницька структура під назвою ... подробнее...>>
Церковні розколи в новітній історії України. Хронологія

Церковні розколи в новітній історії України. Хронологія

Церковні розколи в новітній історії України. Хронологія Проповідуй слово, настій під час і не під час, викривай, забороняй, вмовляй з ... подробнее...>>
Відео-документи розкольничих лжехіротоній

Відео-документи розкольничих лжехіротоній

ЛжехіротоніяАнтонія-Івана Масендича ЛжехіротоніяВолодимира-Василя Романюка ... подробнее...>>

Архів матеріалів:

« Червень 2021 »
ПнВтСрЧтПтСбВс
123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930
Яндекс.Метрика

RSS лента

© 2010-2021 Протоієрей Ростислав Ярема. Всі права збережені. При копіюванні інформації посилання на сайт Патріарх всієї Русі - обов'язково.
Перейти на мобільну версію