ГОЛОВНА   Новини   ПРО ПРОЕКТ   РЕДАКЦIЯ   КОНТАКТИ  
Почтовая форма

Ссылки:

Официальный сайт Русской Православной Церкви / Патриархия.ru

Наши банеры:

Помісний Собор Руської Православної Церкви

Доповідь

Возлюблені у Христі Преосвященні архіпастирі, всечесні отці, боголюбиві ченці та черниці, браття і сестри!

«Сьогодні благодать Святого Духу нас зібра». Водимі Самим Господом, ми – ієрархи, пастирі, ченці, миряни – прибули сюди з багатьох країн і регіонів, щоб прийняти рішення, які багато в чому визначать шляхи Руського Православ’я в XXI столітті. Нам належить обрати шістнадцятого Патріарха Московського і всієї Русі. Нам належить дати оцінку останніх вісімнадцяти з гаком років, які стали часом Другого Хрещення Русі. Ми покликані поміркувати і про те, якою повинна бути наша Церква в найближчому майбутньому.

Започатковуючи соборні дискусії і рішення, будемо берегти в серцях наших слова святого апостола Павла: «Браття мої возлюблені, будьте тверді, непохитні, завжди процвітайте в ділі Господньому, знаючи, що ваша праця не марна перед Господом” (1 Кор. 15, 58 ). По слову святителя Патріарха Тихона, «приступимо до церковного будівництва без злоби й лукавства, як співробітники Божі. При цьому кожен нехай дивиться, з чого він будує. Якщо будувати будемо з матеріалу міцного, то й будова буде кріпка й міцна, а якщо будувати будемо з матеріалу крихкого, то й справи наші будуть неміцні. Будемо будувати на твердій основі, єже є Христос, на підставі цієї святої книги – Святого Євангелія, на підставі апостольських, соборних та святоотцівських правил і церковних переказів, а не на своїй вигадці “.

Зовсім недавно ми здійснили сорокаденне поминання Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II. Молилися ми і сьогодні за упокій його душі в Небесних обителях, «де немає хвороби, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне». На даному Соборі ми будемо згадувати багато і багато справ, здійснених за роки церковного відродження. І ці справи нерозривно і навіки будуть пов’язані в історії з ім’ям покійного Першосвятителя. Вони робилися за його благословення, а значною мірою – завдяки його мирному духу і мудрості, його щоденної турботи про Церкву. І сьогодні ми можемо сказати про Святішого Патріарха Олексія апостольськими словами: подвигом добрим він подвизався, течію здійснив, віру зберіг, а тепер готується йому вінець правди, який дасть йому Господь, праведний Суддя, в день той (див. Євр. 4, 7 – 8). Велика і вічна вдячність Святішому Патріарху за все, що зробив він для народу Божого, для його духовного відродження!

Через всі роки свого архіпастирського і Першосвятительського служіння він проніс піклування про єдність Церкви. У важкий час він захищав Церкву від грізних хвиль житейського моря,  що штормило. У новітній же період історії, коли в церковне середовище намагалися внести розкол за національною і політичною ознакою, коли оживилися сили, які прагнули перетворити різнодумства у чвари, – Святіший Патріарх робив усе, щоб Тіло Христове, в якому необхідні різні члени, жило як єдиний організм. Вже у своїй інтронізаційній мові в 1990 році він сказав: “Багато питань постає сьогодні перед Церквою, перед суспільством і перед кожним з нас. І в їх вирішенні потрібен соборний розум, потрібне спільне рішення і обговорення їх. <…> Ми повинні служити примирною силою, об’єднуючою силою. <…> Ми повинні зробити все, щоб сприяти зміцненню єдності Святої Православної Церкви “.

Служіння примирення й об’єднання спочилий Першосвятитель проніс до кінця свого Патріаршого терені. Церковній єдності був присвячений Архієрейський Собор, що відбувся в минулому році. Слово, сказане на ньому Святішим Патріархом Олексієм, і соборні рішення, прийняті під його керівництвом, стали духовним заповітом Першосвятителя. І нехай найкращою даниною його пам’яті, шанованою віруючим народом, буде тверде зберігання нашої єдності.

Всечесні учасники Собору! Минулі вісімнадцять років стали для мільйонів людей, що живуть на просторі від Білого моря до Чорного і від Калінінграду до Тихого океану, часом прилучення до незмінних істин Христового Євангелія, часом повернення до справжніх духовних і культурних традицій своїх народів. Все більша кількість віруючих прилучається до таємничого і духовного життя Церкви, здійснюється духовне просвітництво мільйонів людей, поширюється свідоцтво зовнішньому світу про Православ’я.

Осередком життя Церкви Христової є святі Таїнства. Беручи участь в них, людина вступає в найтісніше спілкування з Господом, духовно оновлюючи власне єство. І цей дар, це перетворене життя Церква пропонує всім «ближнім і дальнім», творячи храми, де присутня Божа благодать, і виходячи з них назустріч людям, до чого багато разів закликав Святіший Патріарх Олексій.

Як нам добре відомо, на просторі Святої Русі за останні роки споруджено безліч монастирів, храмів, каплиць. Будинки Божі продовжують воздвигатися і донині, що говорить про ще непогамовану духовну спрагу народу. Для того, щоб уявити собі масштаби кількісних змін, необхідно навести дані про стан церковного життя, опубліковані у зв’язку з Помісним Собором 1988 року. Тоді в Руській Церкві було 76 єпархій і 74 архієрея, 6893 приходу, 6674 священика та 723 диякона, 22 монастирі з 1190 ченцями, 2 духовні академії і 3 семінарії. Зараз ми бачимо принципово іншу ситуацію. Станом на кінець 2008 року в Руській Православній Церкві – 157 єпархій; 203 архієрея, з них 149 правлячих і 54 вікарних; крім того, 14 архієреїв перебувають на спокої. Руська Православна Церква має 29 263 приходи. Загальна кількість духовенства – 30 670 осіб, з них священиків – 27 216, дияконів – 3 454. Особливо показова ситуація в Москві, для якої Предстоятель Церкви є правлячим архієреєм. Кількість діючих храмів у столиці збільшилася в 22 рази (40/872). До 1990 року був один монастир, зараз – 8; існує також 16 монастирських подвір’їв. У межах міста діють 3 семінарії і 2 православних вузи (раніше не було жодного церковного навчального закладу). Знаменням духовного відродження Руської Церкви після багаторічних гонінь і переслідувань стало відтворення Кафедрального соборного Храму Христа Спасителя, де нині ми маємо можливість проводити Помісний Собор.

Першосвятительське служіння Святішого Патріарха Олексія було відзначено найактивнішим відродженням чернечого життя, заснованого на багатовікових православних традиціях. Були відкриті і відновлені багато монастирів, що мають загальноцерковне значення і особливо шановані віруючим народом. Серед них – Олександро-Невська Лавра, Соловецький монастир, Серафимо-Дівєєвська обитель, Святогорська Успенська Лавра, Ново-Нямецький Свято-Вознесенський монастир, Полоцький Спасо-Євфросиніївський жіночий монастир і багато інших обителей, перерахування яких було б неможливо в рамках цієї доповіді.

Всього сьогодні в Руській Православній Церкві 804 монастирі. З них у Росії чоловічих – 234, жіночих – 244; в інших країнах СНД і Балтії – 142 чоловічих і 153 жіночих; в країнах далекого зарубіжжя – 3 чоловічих і 3 жіночих монастирі. 16 чоловічих і 9 жіночих обителей знаходяться у веденні Руської Православної Церкви Закордоном. Крім того, в нашій Церкві існує 203 монастирських подвір’я і 65 скитів.

Втілюючи в життя соборний принцип буття Церкви, Святіший Патріарх Олексій прагнув обговорювати всі найважливіші для Церкви питання і приймати по них рішення в сонмі побратимів-архіпастирів. За період його Патріаршества відбулося 8 Архієрейських Соборів: у 1990-му, двічі в 1992-му, в 1994-му, 1997-му, 2000-м, 2004-м і 2008-му роках. Нарешті, тільки що пройшов Архієрейський Собор, головним завданням якого була підготовка до даного Помісного Собору. У міжсоборні періоди церковне управління здійснювалося, відповідно до Статуту, Священним Синодом, який регулярно збирався на засідання під головуванням Його Святості.

У розглянутий період був заснований ряд нових Синодальних відділів: з релігійної освіти і катехізації, з церковної благодійності та соціального служіння, у справах молоді, зі взаємодії зі Збройними Силами та правоохоронними установами, місіонерський. Крім того, були створені кілька комісій: Богословська, у справах монастирів.

Святіший Патріарх Олексій брав найактивнішу участь у керівництві церковним життям у регіонах. Щороку його Першосвятительського служіння був насичений візитами в єпархії, де він з незмінною увагою і турботою прагнув допомогти правлячим архієреям, кліру і пастві у творенні Церкви.

На період, що розглядається нами, випало багато знаменних дат, які послужили роздумам про минуле, сьогодення і майбутнє нашої Церкви. Згадаю лише деякі з них. Це 2000-річчя Різдва Христового, якому був присвячений Ювілейний Архієрейський Собор. Великий ювілей християнства, який ознаменував собою зміну століть, дав нам можливість оцінити історію нашої Церкви в складному і драматичному ХХ столітті і сформулювати церковні відповіді на виклики, які поставив перед нами початок XXI століття. Святкування 1020-річчя Хрещення Русі дозволило глибоко поміркувати над тим, що нами зроблено за двадцять років церковного відродження і в яких областях потрібно посилити церковні праці. Ця пам’ятна дата нагадала нам і про спільну історію православних народів, хрещених у Київській купелі. Не випадково Архієрейський Собор 2008 року був присвячений темі церковної єдності, а святкування 1020-річчя в Москві, Києві та Мінську стало потужним свідченням спільності народів, духовно керованих нашою Церквою. Не можна не згадати і дві чудові ювілейні дати, пов’язані з відродженням в Руської Церкви Патріаршого служіння, – вісімдесятиріччя і дев’яносторіччя відновлення Московського Патріаршого Престолу. Відзначаючи ці річниці, ми засвідчили консолідуюче значення Патріаршества, завдяки якому праці єпископату, кліру та церковного народу набувають цілісність і належну спрямованість. Подібно до того, як на початку ХХ століття ім’я святителя Патріарха Тихона було символом згуртованості всіх духовно здорових сил Руського Православ’я, на рубежі двох тисячоліть Святіший Патріарх Олексій став об’єднуючим символом для Православ’я руської традиції на всій території історичної Русі й далеко за її межами.

Протягом двох минулих десятиліть були канонізовані більше тисячі семисот святих, що стало відповіддю Руської Церкви на поставлене перед нею суспільством питання про духовне спадкоємство з християнами, що передували  в минулі сторіччя, і про оцінку подвигу церковної ієрархії, кліру, чернецтва і народу в епоху лютих гонінь.

Нашою Церквою були знайдені чесні мощі багатьох святих, що було сприйнято церковним народом як знак особливої милості Божої. Це мощі преподобного Серафима Саровського, святителя і сповідника Луки, архієпископа Сімферопольського і Кримського, преподобних Оптинських старців, святителя Феофана Затворника та багатьох інших подвижників благочестя. На своє історичне місце була повернена Тихвінська ікона Пресвятої Богородиці, а Володимирська і Донська ікони Божої Матері, що зберігаються у Третьяковській галереї, стали доступні для поклоніння у дні пам’яті історичних подій, пов’язаних з цими образами. Повернувся в Росію і стародавній шанований Володимирський образ Богоматері, перед яким сьогодні ми здійснили молебень, відкриваючи Помісний Собор. Доброю традицією, яка встановилася в Руській Церкві в нинішній період, стало принесення в її межі шанованих у світі християнських святинь для поклоніння віруючих. Зокрема, нашу Церкву відвідали чесні мощі святого великомученика Пантелеймона, святого апостола Андрія Первозванного, святителя Спиридона Триміфунтського, святих преподобномучениць великої княгині Єлизавети і черниці Варвари та інші.

Початок Патріаршого служіння покійного Першосвятителя довелося на час швидких і далеко небезболісних змін, пов’язаних з припиненням існування єдиної держави на просторі історичної Русі і з появою нових суверенних держав, що нерідко супроводжувалося зростанням міжнаціональних суперечностей. Виникла принципово нова політична реальність, в якій Руська Православна Церква була покликана не тільки до старанного миротворчого діяння, але і до розгляду питань про те, які зміни в канонічному церковному устрої, в системі церковної адміністрації дозволять найбільш успішно здійснювати пастирське служіння багатьом народам, що становлять її паству. І перш за все ці питання треба було вирішувати по відношенню до України, де ситуація була ускладнена розколом, що виник внаслідок внесення політичної стихії в церковне життя. Відповіддю Церкви стало створення інституту самокерованих Церков у лоні єдиного Московського Патріархату – Української, Молдавської, Латвійської, Естонської. Кожна з них отримала внутрішню самостійність у здійсненні свого служіння, у вирішенні церковно-адміністративних питань. При цьому враховувалися особливості, пов’язані з становищем в тій чи іншій країні, а також розміри і внутрішній потенціал Самокерованої Церкви. Разом з тим було збережено соборну єдність нашого спільного Патріархату і самої Святої Русі – нашої спільної цивілізації і духовної культури, нашого спільного історичного вибору, який сходить до святого рівноапостольного князя Володимира.

Протягом минулих років тривало вдосконалення нашого церковного устрою, в якому гармонійним чином поєднуються єдність і різноманіття, самостійність і взаємна підтримка, повага до сучасної політичної реальності і до загальної історії. У 2000 році Ювілейний Архієрейський Собор підбив основні підсумки цього процесу, включивши відповідні зміни в Статут Руської Православної Церкви. А Архієрейський Собор 2008 року в визначенні «Про єдність Церкви» одностайно підтвердив, що «єдність Святої Русі є найбільшим надбанням нашої Церкви і наших народів, скарбом, який ми будемо зберігати, віддаючи всі свої сили на подолання спокус, зваб і спроб розділення». При цьому було підкреслено, що «лише за такої умови Руська Православна Церква зможе і далі вносити свій унікальний і значний внесок в загальноєвропейську і світову цивілізацію, переконливо свідчачи про цінності православної духовної традиції».

Першосвятительські відвідування Україні і Білорусії у зв’язку зі святкуванням 1020-річчя Хрещення Русі, що відбулися слідом за цим Собором, стали яскравим підтвердженням того, що не лише єпископат, але і весь народ Божий твердо підтримує церковну єдність і не дозволить його зруйнувати на користь своєкорисливим бажанням деяких політичних сил.

Що ж стосується проблеми подолання розколів, що не втрачає і донині своєї гостроти, то справа тут зовсім не в знаходженні підходящої компромісної моделі, як іноді думають люди з нецерковним світоглядом. Про це добре сказав свого часу святитель Марк Ефеський: «Ніколи те, що відноситься до Церкви, не виправляється через компроміси, бо немає нічого середнього між істиною і брехнею». Єдино життєздатне рішення може бути досягнуто лише неухильним проходженням по шляху канонічної правди і євангельської любові, у тому числі і любові до братів, які оступилися.

Заслугою Святішого Патріарха Олексія II і покійного Першоієрарха Руської Зарубіжної Церкви Преосвященного митрополита Лавра, безсумнівно, є відновлення спілкування Церкви у Вітчизні і в зарубіжжі. Святительська мудрість, любов і мирний дух, властиві Його Святості і Владиці митрополиту Лавру, сприяли досягненню бажаної мети, незважаючи на перешкоди, які виникали на шляху. День Вознесіння Господня 17 травня 2007 року, коли в Храмі Христа Спасителя був підписаний Акт про канонічне спілкування, а потім єдність Помісної Руської Церкви була відображена спільним вчиненням Божественної літургії, воістину став історичним днем торжества Руського Православ’я, духовного подолання тих ран, які були нанесені нашому народу революцією, громадянською війною, прірвою, що розділяла тих, хто ніс хрест вигнання, від їх побратимів, які страждали під ярмом безбожної влади на Батьківщині. Сьогодні в Руській Зарубіжної Церкви, делегати якої беруть участь в нашому Соборі, – 10 єпархій, 359 приходів, 25 монастирів.

Покійний Святіший Патріарх не раз підкреслював, що головним завданням, що стоїть перед Руською Церквою сьогодні, є відродження людських душ, очищення людських сердець, залучення людей до вічних духовних цінностей Православ’я. В умовах суспільства, якому протягом багатьох десятиліть жорстко нав’язувалася безбожництво, Церкві потрібно було насамперед відродити місіонерське служіння серед власного народу. Питанням місії був присвячений Архієрейський Собор 1994 року, який прийняв визначення «Про православну місію в сучасному світі», а також відповів на поставлені часом питання про протидію сектантству, неоязичництву та окультизму. Незабаром почалася діяльність спеціального Синодального відділу, була створена семінарія з місіонерською спрямованістю. Місіонерські структури з’явилися в багатьох єпархіях. Стали вже звичним явищем поїздки священнослужителів і мирян, у тому числі студентів православних навчальних закладів, у віддалені регіони, де люди особливо потребують слова Божого і голосу Церкви. У 2007 році Священний Синод прийняв Концепцію місіонерської діяльності Руської Православної Церкви, пізніше схвалену Архієрейським Собором.

Особлива увага приділялася свідченням про Православ’я в молодіжному середовищі. Стали традиційними щорічні заходи – Молодіжні Різдвяні читання, фестиваль молоді і студентів «Знайдене покоління», всеросійський молодіжний табір «Феодорівське містечко», фестиваль авторської пісні «Сповідь серця», Георгіївський парад Братства православних слідопитів.

Окремо слід сказати про місію та пастирську роботу в середовищі військовослужбовців та співробітників правоохоронних органів, а також у місцях ув’язнення. У 2008 році число пастирів, несучих це служіння, перевищила 2 тисячі чоловік. У багатьох військових частинах і підрозділах побудовані храми чи каплиці, організовані молитовні кімнати. Всього зараз існує більше тисячі таких місць для богослужінь і молитви.

Після розпаду СРСР і падіння «залізної завіси» почала збільшуватися діаспора Московського Патріархату. В даний час вона, за оцінними даними, складає близько 30 мільйонів чоловік. Співвітчизники, які опинилися далеко від Батьківщини, відчувають особливу потребу в духовній втісі і пастирській турботі. Відповіддю на цю потребу стало відкриття в різних країнах багатьох нових приходів, які об’єднують людей не тільки в церковному, але й в культурному відношенні. Крім інших, у далекому зарубіжжі існують приходи, що складаються в більшості з представників української або молдавської православної діаспори, куди направляються священнослужителі з України та Молдови за поданням Блаженнішого митрополита Київського і всієї України Володимира та Високопреосвященного митрополита Кишинівського і всієї Молдови Володимира. За минулі 18 років кількість церковних установ Московського Патріархату в «далекому зарубіжжі» значно зросла і становить сьогодні більше 330 приходів та монастирів, а також 90 недільних шкіл у 51 країні світу. Разом з приходами Руської Зарубіжної Церкви ці приходи складають єдине ціле, складають пастирську структуру Московського Патріархату.

Руські православні храми зведені і в європейських столицях, і в країнах Латинської Америки, Азії, Африки. Реставруються або створюються знову храмові будівлі при російських посольствах.

Церковне служіння і свідоцтво немислимі без твердої основи, що закладається в розуми і серця людей богословською освітою. Дана область церковного життя завжди була в центрі уваги Святішого Патріарха Олексія. І це не випадково, адже від стану духовної освіти сьогодні безпосередньо залежить стан Церкви завтра – залежить те, чи будуть її ієрархи, пастирі, миряни здатні гідно нести Євангельську звістку самим різним людям, у тому числі дітям, молоді, інтелектуалам, вченим, діячам культури, політикам, підприємцям і взагалі всім, хто нас оточує, – і простакам, і мудрецям.

Розвиток і вдосконалення духовної школи відбувалося з великими труднощами. Здобувши на початку 1990-х років зовнішню свободу, Церква перейшла у фазу швидкого зростання. При цьому якісний ріст не встигав за кількісним. Це особливо позначилося в сфері підготовки священнослужителів. Соборним розумом було покладено початок процесу перетворень в духовних школах. Архієрейський Собор 1994 поставив перед семінаріями завдання давати вищу богословську освіту, а перед академіями – стати науково-богословськими центрами. У зв’язку з цим змінилися строки навчання в духовних школах. У 2003 році відбувся перший випуск п’ятирічних семінарій, а в 2006 році – перетворених академій.

Поряд з розвитком духовних семінарій і академій – навчальних закладів закритого типу, націлених на підготовку кандидатів у священство, за період, що минув після Помісного Собору 1990 року, з’явилися й активно розвивалися церковні вищі навчальні заклади відкритого типу, орієнтовані переважно на підготовку мирян – богословські інститути та університети. Отримала значний розвиток також і світська православна теологічна освіта. У результаті багаторічної копіткої роботи був досягнутий певний прогрес на шляху до державного визнання системи духовної освіти Руської Православної Церкви.

Однією з форм просвітницької роботи стала організація церковно-громадських форумів, що дають можливість духовенству, церковному народу і представникам світського світу обговорити актуальні питання свідоцтва і служіння нашій Церкві. Слід згадати, зокрема, Міжнародні Різдвяні освітні читання. У їх рамках проходить більше 100 конференцій, семінарів і круглих столів, які об’єднують близько 7 тисяч учасників, які представляють не тільки педагогічне співтовариство, але і практично всі соціальні групи, особливо інтелігенцію. Не можна не відзначити і зростаючу роль загальноцерковної виставки-форуму «Православна Русь», що проводиться як в Москві, так і в багатьох регіонах. Сьогодні виставка-форум, яку відвідують десятки тисяч людей, стала місцем, де практично будь-яка людина може ознайомитися з життям Церкви, вступити в дискусію з важливих для неї питань, поспілкуватися з ієрархами і відомими священнослужителями.

Місіонерські і церковно-громадські праці приводять людей до Церкви. Але потім їх потрібно долучити до літургійного життя, навчити істин християнства і, більше того, допомогти здійснити ці істини в своєму житті. Ось чому сьогодні так важливі катехізація і масове релігійне просвітництво. Одним з його засобів стали недільні школи, покликані служити воцерковленню не тільки дітей, а й дорослих. На сьогоднішній день при храмах Руської Православної Церкви діє 11 051 недільна школа.

Після падіння державної богоборчої системи були створені нові церковні видавництва, в безлічі виникли православні засоби масової інформації. Всі вони взяли найактивнішу участь у просвітницькій, катехізаторській роботі. Великими тиражами перевидавалися Святе Писання, богослужбові, віронавчальні і святоотцівські тексти. Активно випускалися книги церковно-історичного, науково-богословського, філософського та релігійно-громадського характеру. Масовою стала місіонерська та духовно-повчальна православна література. З’явилися художні твори, які осмислюють життя сучасної людини у світлі православного світогляду.

У минулі два десятиліття наша Церква освоїла нові форми проповіді, в тому числі з використанням сучасних технологій. У цьому відношенні ми вже випереджаємо багатьох не тільки в православному світі, а й взагалі серед найбільших релігійних спільнот. Зокрема, постійно велась і ведеться благовісницька робота через інтернет. Виникли і стабільно працюють православні телеканали і радіостанції, програми та рубрики на світському радіо і телебаченні. Окремої згадки заслуговує фундаментальний науково-видавничий проект «Православна енциклопедія», що розширює свої рамки за рахунок простору ефірних та електронних ЗМІ.

Проявом духу християнської любові є соціальна діяльність Церкви, її служіння тим, хто найбільше потребує прояву турботи і жертовності: це літні та  люди, які страждають від недуг, сироти, інваліди, особи, що знаходяться в ув’язненні. Всупереч повного руйнування системи церковної благодійності в радянський час, нині успішно діють церковні притулки, клініки, служби допомоги хворим та бездомним, реабілітаційні центри, школи та курси сестер милосердя, благодійні їдальні, інші соціальні установи. Не можна не відзначити діяльність загальноцерковної Свято-Олексіївської центральної клінічної лікарні, в якій щорічно отримують безкоштовну медичну допомогу декілька тисяч чоловік, а також Консультативно-діагностичного центру при цій клініці. За останні роки наша Церква багаторазово надавала екстрену допомогу жертвам збройних конфліктів і стихійних лих. Православні християни надають багаторізноманітну підтримку людям, які страждають від алкоголізму, наркоманії, ігроманії, поширення ВІЛ-інфекції.

За невпинної опіки Святішого Патріарха відбувалося вдосконалення господарської діяльності Церкви, вирішувалися питання забезпечення храмів необхідним богослужбовим начинням. Була реорганізована і значно розширена діяльність художньо-виробничого підприємства «Софрино» – унікального церковно-промислового центру, який відроджує давні традиції церковних майстрів.

Завдяки твердій, богословськи осмисленій, виваженій і справді батьківській позиції Святішого Патріарха Олексія, у минулі вісімнадцять років Руська Церква явила себе, за словом апостола Павла, стовпом і утвердженням істини (1 Тим. 3, 15), подолавши як спокусу обновленських тенденцій, так і прагнення нав’язати Православ’ю роль фундаменталістської ідеології чи охоронця історичних архаїзмів.

Преосвященні Владики, дорогі отці, брати і сестри! У наступній частині доповіді хотів би сказати про взаємини Церкви з державою і суспільством. Благодать Божу неможливо утримати в межах храмових та монастирських стін. Вона виливається в світ, щоб перетворити земне життя і затвердити її на підставі заповідей Христових. Саме цю місію виконує Церква, взаємодіючи з суспільством.

Після руйнування штучних бар’єрів між Церквою та народом багато людей відчули свою приналежність до православної віри та культури. Сьогодні більшість громадян Росії, Україні, Білорусії, Молдови, а також багато жителів суміжних країн називають себе православними, хоча часом залишаються малоцерковними людьми. Такий стан суспільства був і залишається серйозним викликом для нашої Церкви.

Велика робота сьогодні ведеться для того, щоб у загальнодоступних школах діти мали можливість познайомитися з православною традицією. У деяких країнах канонічної відповідальності Московського Патріархату така можливість законодавчо закріплена і практично реалізується за підтримки світської влади. Однак в інших країнах до цих пір немає однозначного вирішення цього питання, незважаючи на міжнародно визнане право батьків забезпечувати, в тому числі і через школу, виховання і освіту своїх дітей відповідно до власних переконань. В останні роки ми активно добиваємося внесення змін в освітню програму середніх шкіл, що дозволило б залучити молоде покоління на основі вільного вибору дітей і батьків до духовних, моральних і культурних цінностей Православ’я. Церква і школа покликані співпрацювати у справі духовного виховання нових поколінь. Вигривання в юних серцях спрямованості до Істини, справжнього морального почуття, любові до ближніх, до своєї Вітчизни, до його історії та культури – має стати завданням школи не в меншій мірі, ніж викладання практично корисних знань. Ця школа завжди була і завжди повинна бути посередником, який передає новим членам суспільства моральні цінності, накопичені в попередні століття.

Християнство має визначати не тільки внутрішній стан людини, але і його вчинки. Ось чому Церква не може не прагнути привести творче, суспільне і приватне життя людини у відповідність з боговідвертими істинами. Починаючи з кінця 1980-х років, Церкві було потрібно в нових умовах здобути досвід суспільного служіння. Для цього, особливо в умовах бурхливих соціальних змін і дискусій, була потрібна серйозна  Віронавчальна основа. Ось чому Ювілейний Архієрейський Собор прийняв Основи соціальної концепції Руської Православної Церкви, а Архієрейський Собор 2008 року – Основи її вчення про гідність, свободу і права людини.

З 1990 по 2008 роки пройшла безліч церковно-суспільних конференцій, проведено чимало досліджень в даній області, опубліковані вироблені колективним розумом тексти з різних тем соціального богослов’я. Важливим майданчиком для обговорення актуальних для Церкви та суспільства питань став Всесвітній руський народний собор, Головою якого був Святіший Патріарх Олексій.

Слово Церкви та її праці звернені до всіх сфер суспільного життя. Так, чимала увага приділялася відновленню зв’язку релігії та науки, яка була штучно зруйнована за роки державного атеїзму, що претендував на науковий статус. Став йти в минуле міф про антагонізм віри і знання. Руська Церква відкрита до діалогу з науковим співтовариством, і свідченням цього стали численні спільні конференції богословів і світських вчених. Проте розвиток науки ставить перед суспільством нові світоглядні й етичні питання. І Церква вказує на необхідність відновити втрачений зв’язок наукового знання з духовними і моральними цінностями.

Культура – це ще одне важливе вимір людського життя. Поширюючись по світу, християнство дбайливо сприймало культури багатьох народів, вбачаючи в них прояв даного Богом творчого дару. Проповідь слова Божого завжди здійснювалася за допомогою культурних форм, властивих епосі, нації, різним суспільним групам. При цьому Церква завжди прагнула зробити культуру христоцентричною, що виражає незмінні істини і цінності. Для історичної Росії Православ’я стало культуротворчою вірою. І коли в роки богоборства прямий вплив Церкви на суспільство був різко обмежений, література, поезія, живопис і музика ставали для багатьох чи не єдиними джерелами релігійних знань. Період між двома Помісними Соборами став часом стрімкого розвитку багаторізноманітних форм взаємодії Церкви і світу творчості. Про це свідчить народження цілого ряду великих церковно-суспільних і церковно-державних проектів в області культури в багатьох країнах, на які простирається канонічна юрисдикція Московського Патріархату.

Наша Церква не раз піднімала свій голос на захист соціальної справедливості, яка є необхідною умовою стабільності і миру в суспільстві. Вона закликала до соціальної відповідальності підприємців, вказувала на необхідність справедливого розподілу національних багатств та підтримки державою найбільш уразливих верств населення. Особливо актуальним цей заклик Церкви став сьогодні, коли наслідки глобальної економічної кризи торкнулися величезної кількості людей, більша частина яких має скромний достаток.

Зберігаючи заповідь Христову про творення світу, Церква, ведена Святішим Патріархом Олексієм, виступала як миротворча сила, оберігаючи суспільство від поділів, протистояння та ворожнечі. Вона ставала посередником між протиборчими сторонами в ході різних конфліктів. У тривожні 1991 і 1993 роки з боку Церкви було зроблено все можливе, щоб не допустити громадянської війни в Росії. Під час бойових дій в Нагірному Карабасі, Чечні, Придністров’ї, Південній Осетії і Абхазії Руська Церква незмінно закликала припинити кровопролиття, відновити діалог сторін, повернутися до мирного життя.

Здійснюючи своє свідоцтво, Церква вела діалог з громадськими та політичними силами. Вона надихала і підтримувала повернення народного життя до кращих національних традицій, закликаючи з обережністю ставитися до сліпого копіювання зарубіжного досвіду. І нині вона нагадує про сумні наслідки забуття традиційних цінностей, застерігає від спроб переписати історію країн і народів. Основи соціальної концепції нашої Церкви визначили в якості однієї з її задач проповідь миру і співпраці серед людей, які дотримуються різних політичних поглядів.

Святіший Патріарх не раз підкреслював, що головним змістом праць Церкви є відродження віри, перетворення людських душ і сердець, з’єднання людини з Творцем. Відповідаючи на виклики секулярного світу, з його нав’язливою проповіддю пороку, вседозволеності і зневаги моральною відповідальністю, Церква виступила захисницею богоданних норм моралі і загальноприйнятої людської поведінки. Ми нагадували і маючим владу, і всьому народу про те, що утвердження моральних засад життя убезпечує суспільство від саморуйнування і задає творчу мотивацію для його вдосконалення.

Із змінами в політичному житті на початку 1990-х років потужний імпульс отримав розвиток церковно-державних відносин. З нашої точки зору, ці відносини повинні будуватися на основі взаємного невтручання церковних і державних інституцій у справи один одного і одночасно – широкого партнерства Церкви і держави в різних областях. У країнах канонічної відповідальності Руської Православної Церкви поступово створюється нова правова база, що дозволяє вибудовувати конструктивну співпрацю Церкви і держави. Склалися й удосконалюються досить конструктивні відносини з державною владою Російської Федерації, так само як і більшості інших країн нашого канонічного простору. У Білорусії укладено Угоду про співробітництво між владою і Церквою. У Латвії прийнятий закон «Про Латвійську Православну Церкву», яким, зокрема, закріплюються невтручання держави у церковні справи і особливі гарантії священнослужителям. Високий рівень церковно-державних відносин досягнуто у Литві, де Церкві передані 95% храмових будівель, а в школах викладаються навчальні предмети, присвячені знайомству з Православ’ям.

У той же час залишаються невирішеними багато питань у цій галузі. Так, в Росії до цих пір не вдається поставити на міцну правову основу практику викладання у світських школах «Основ православної культури», а також систематичної роботи військового духовенства. Чекає остаточного врегулювання проблема повернення церковного майна. Незважаючи на численні зусилля, в Естонії продовжує залишатися відкритим питання про церковну нерухомість. Багато труднощів пов’язані з наслідками втручання світської влади у внутрішні справи Церкви на Україні. Крім того, не вирішеною залишається проблема отримання Українською Православною Церквою у сукупності її єпархій, монастирів і приходів статусу юридичної особи.

Доля Православ’я ніколи не залишала байдужою Руську Церкву. До 1917 року Російська Імперія займала особливе місце в православному світі, будучи покровителем і захисником всієї православної цивілізації. Сьогодні наша Церква виступає за відродження традиційних моральних начал у політиці держав, в яких живуть духовно керовані нею народи, і за розвиток їх співробітництва з іншими православними країнами. Сучасні форми зусиль щодо зміцнення єдності православних народів включають праці в культурній, економічній, політичній, миротворчій областях. Дана діяльність здійснюється у співпраці з цілим рядом організацій, таких як Фонд святого апостола Андрія Первозванного, Міжнародний фонд єдності православних народів, Міжпарламентська асамблея Православ’я. Велике значення мають наукові, культурні і просвітницькі проекти «Православної енциклопедії» та Московського Стрітенського монастиря.

У наступній частині доповіді хотів би перейти до питань міжправославних відносин. Служіння єдності Церкви, важливість якого незмінно підкреслював Святіший Патріарх Олексій, було пріоритетом у сфері зовнішніх церковних зв’язків. Святіший незмінно дорожив можливістю братського спілкування з Предстоятелями Помісних Православних Церков, завжди особливо відзначаючи важливість спільного здійснення Божественної літургії і взагалі спільної молитви. З великою теплотою покійний брав ієрархів та інших діячів Помісних Церков, які приїздили до межі Московського Патріархату, уважно стежив за подіями у житті світового Православ’я, справедливо вважаючи, що воно являє собою одну сім’ю, міцно з’єднану єдністю віри і Таїнств, взаємною любов’ю і допомогою. Святіший хотів бачити більш ефективним взаємодію Православних Помісних Церков і намагався робити для цього все, що залежало від Руської Церкви. Коли інші Церкви переживали труднощі, наш Предстоятель завжди прагнув надати дієву підтримку – особливо це проявилося у відношенні Сербської Церкви, у складний період розпаду Югославії, а також Болгарської Церкви, коли вона, не маючи визнання з боку держави, страждала від розкольників, які отримали підтримку влади.

Разом з тим, будь-які негаразди в області міжцерковних відносин завдавали глибоку скорботу покійному Першосвятителю. На жаль, у період Патріаршества Святішого Олексія II, особливо на його початку, не раз мали місце посягання на канонічні межі Руської Церкви – подібно до того, як це відбувалося за часів святителя Тихона, слідом за руйнуванням Російської держави.

У 1992 році Священний Синод Румунської Православної Церкви ухвалив рішення про заснування так званої Бессарабської митрополії з кафедрою в Кишиневі, на яку був призначений раніше заборонений у священнослужінні єпископ Руської Церкви. А в 2007 році в складі «Бессарабської митрополії» були засновані три нові єпархії, причому ця церковна структура стала пред’являти територіальні претензії й на землі по лівому берегу Дністра, які входять у тому числі до складу України. Однак життя показало, що молдавське духовенство, як і прихожани, в переважній більшості своїй прагнуть до збереження церковної єдності. Швидкі успіхи в справі розширення паралельної митрополії, які очікувалися деякими політиками, на ділі виявилися дуже незначними. Наша Церква ніколи не відмовлялася від діалогу і не припиняла спілкування з Румунською Православною Церквою, усвідомлюючи важливість знаходження взаємоприйнятних рішень, які поклали б межу канонічному безладу і сприяли б досягненню високого рівня двосторонніх відносин.

У 1996 році була заснована паралельна юрисдикція Константинопольського Патріархату в Естонії. Православ’я в цій землі було насаджено російськими місіонерами і впродовж всієї історії було складовою частиною Руської Православної Церкви. З встановленням Московського Патріаршества воно перебувало під канонічної владою Патріархів Московських і всієї Росії і всіх північних країн (саме так, відповідно до рішення Константинопольського Собору 1593, іменувалися Предстоятелі Руської Церкви аж до скасування Патріаршества Петром I). Встановлення паралельної юрисдикції призвело до розколу Православ’я в Естонії, до тимчасового припинення канонічного спілкування між Московським і Константинопольським Патріархатами і до негараздів в області міжправославних відносин, які до цих пір в повній мірі не врегульовані. Але, незважаючи на багато труднощів, становище Естонської Православної Церкви Московського Патріархату також в цілому вдалося стабілізувати. Вона сильна мудрою позицією свого керівництва і вірністю своїх чад, які переконано бажають залишатися в лоні Матері-Церкви. Переговори з Константинопольським Патріархатом з цього питання триватимуть.

З боку окремих ієрархів Константинопольської Церкви також робилися кроки, які сприймалися громадською думкою як надання підтримки розкольницьким групам на Україні, що входило в протиріччя з офіційною позицією Константинопольського Патріархату про визнання Української Православної Церкви, очолюваною Блаженнішим митрополитом Володимиром, в якості єдиної канонічної Церкви України.

Областю напружених дискусій з Константинопольським Патріархатом залишалися і питання про розуміння прав Помісних Церков на здійснення піклування про свою паству в так званій церковній діаспорі.

У всіх подібних випадках дії Священноначальства Руської Православної Церкви прямували до збереження миру церковного, до терплячого діалогу в дусі християнської любові, до підтримки братніх відносин з усіма Помісними Православними Церквами. При цьому, однак, наша Церква ніколи не поступалась основами канонічного церковного устрою і відстоювала норми православної соборності, без дотримання яких неможливий добробут святих Божих Церков і збереження боговстановленого порядку в міжцерковних взаєминах.

Як і в попередні періоди історії, за час Персшосвятительства Святішого Патріарха Олексія свідчення нашої Церкви не було закрито і для зовнішніх. Християнин покликаний, твердо зберігаючи і ясно сповіщаючи свою віру, бути по можливості в мирі з усіма людьми (див. Рим. 12, 17). Саме в такому дусі Руська Церква будувала свої взаємовідносини з інославним світом, з представниками нехристиянських релігій, з міжнародними організаціями і з властями держав, що лежать поза нашою канонічною територією і не належать до числа країн православної традиції.

Відносини нашої Церкви з інославними конфесіями за аналізований період зазнали ряд серйозних випробувань. Після політичних перетворень кінця 1980-х – початку 1990-х років на простір колишнього Радянського Союзу, що  відкрився, хлинув потік місіонерів. Вони спробували обернути на свою віру маси людей, які, як вони вважали, поголовно були атеїстами, що давно втратили духовні корені. Замість взаємної підтримки, яку ми відчували з боку ряду інославних об’єднань в роки утисків з боку безбожної влади, Церква наша зіткнулася з прагненням потіснити її, позбавивши можливості відновити свій духовний вплив на народ. У більшості своїй активним прозелітизмом займалися проповідники зі всіляких протестантських деномінацій, але ми з гіркотою побачили в лавах новоявлених «просвітителів Русі» та представників католицького духівництва і чернечих орденів.

Втім, сьогодні можна сміливо сказати, що народ наш успішно вистояв проти найсильнішого прозелітичного натиску ззовні. Це сталося завдяки твердості в православній вірі мільйонів простих людей, а також непохитної позиції і рішучих дій Священноначальства Московського Патріархату. Проблеми в цій сфері, хоч і стали менш гострими, аж ніяк не зникли, і ми як і раніше повинні пильно стежити за тим, що відбувається, і в разі потреби швидко і рішуче реагувати на будь-які спроби ослабити позиції Православ’я. Між тим, тривожні тенденції, з якими стикаються по всьому світу люди, що називають себе християнами, спонукають зберігати наш діалог з найбільш розсудливими представниками інослав’я. Сьогодні християнство, з одного боку, відчуває натиск агресивного безбожництва та секуляризму, домінуючого в західному суспільстві. З іншого боку, воно страждає від спроб ряду протестантських громад радикально переглянути християнське вчення і євангельську моральність, що по суті сприяє згаданому секулярному натиску. Наш діалог з інослав`ям спрямований на те, щоб підтримати тих партнерів, які готові разом з нами протидіяти маргіналізації релігії, виступати на захист права віруючих людей будувати життя у відповідності зі своїми переконаннями, відстоювати основоположне значення моральності в житті індивідуума і суспільства. Хочу особливо підкреслити, що мова не може йти про будь-які віронавчальні компроміси з інослав`ям, про неможливість яких вельми яскраво свідчать вже наведені мною слова святого Марка Ефеського. Навпаки, багатьох з інославних приваблює саме наша твердість у православній вірі. У ній вони бачать надію на відродження християнства в Європі і світі.

У ситуації, коли на пострадянському просторі загострилися міжнаціональні відносини, ускладнені політичними і соціальними протиріччями, особливу важливість придбала миротворча позиція лідерів провідних релігійних традицій. Це додало нове значення міжрелігійному діалогу та співпраці. Релігії володіють значним миротворчим потенціалом. Так, у припинення збройного вірмено-азербайджанського конфлікту внесли свій внесок зустрічі християнських і мусульманських релігійних лідерів, проведені за посередництва Святішого Патріарха Олексія. Контакти нашої Церкви з ісламським духовенством допомогли процесам врегулювання ситуації в Чечні, сприяли зняттю напруженості після трагедії в Беслані. У більшості країн СНД міжрелігійні відносини зараз близькі до оптимальних. Це підтверджується узгодженою реакцією провідних релігійних лідерів на злободенні події, численними спільними заходами, створенням постійно діючих міжрелігійних структур, зокрема, Міжрелігійної ради Росії та Міжрелігійної ради СНД.

Так, у нас і у представників нехристиянських релігій – різні уявлення про Бога і про Його ставлення до людини, різні традиції, спосіб життя, що відрізняється. Але основні моральні уявлення традиційних релігій багато в чому близькі, що дозволяє нам спільно протистояти викликам морального нігілізму, агресивного безбожництва, міжнаціональної, політичної та соціальної ворожнечі. Не випадково учасники міжрелігійного діалогу спільно засуджували тероризм, висловлювалися на підтримку традиційної сім’ї, виступали за повернення моральності в економіку, критикували порочну політику деяких засобів масової інформації, відстоювали інтереси релігійних громад у дискусіях з державною владою. Однією із значущих ініціатив Міжрелігійної ради Росії стала пропозиція надати статус загальнонаціонального свята Дню народної єдності, який святкується в день Казанської ікони Божої Матері в пам’ять подій 1612 року, коли народне ополчення звільнило Москву від інтервентів і поклало кінець Смутному часу, а також встановлення нового чудового свята – Дня сім’ї, любові і вірності, приуроченого до дня пам’яті святих Петра і Февронії Муромських. Переконаний, що модель міжрелігійного діалогу і співробітництва, яка склалася за останні роки, гідна широкої підтримки держави і суспільства.

Святіший Патріарх Олексій надавав великого значення розширенню контактів Руської Православної Церкви з міжнародними організаціями. Взаємодія з ними надає широкі можливості для того, щоб голос нашої Церкви переконливо і авторитетно звучав у всьому світі. Секулярний характер роботи згаданих організацій довгі роки виключав представництво релігійних традицій. Але саме в роки Патріаршества покійного Першосвятителя ціною серйозних зусиль вдалося домогтися розуміння міжнародними організаціями ролі релігії в житті народів. У світової спільноти з’явився інтерес до погляду Руського Православ’я на актуальні питання світоустрою і міжнародних відносин. З’явилася і готовність до співпраці.

Для розвитку такої співпраці Руської Православної Церкви вдалося забезпечити свою присутність на майданчиках основних міжнародних організацій. Сьогодні вона представлена при Європейському Союзі та Раді Європи, а також – через Всесвітній російський народний собор – в Організації Об’єднаних Націй. Вже зараз деякі резолюції Генеральної Асамблеї ООН несуть на собі відбиток роботи представників нашої Церкви. Розширюється її присутність в ЮНЕСКО, ОБСЄ та інших міжнародних організаціях. Результатом цієї взаємодії стало відвідування в 2007 році Святішим Патріархом Страсбурга і його виступ на сесії Парламентської асамблеї Ради Європи, підсумком чого стало широке міжнародне обговорення підходів Руської Православної Церкви до проблем прав людини.

Наша Церква налагодила міцні зв’язки з лідерами і представниками багатьох держав світу. Святіший Патріарх приділяв незмінно багато часу зустрічам з главами держав і урядів, членами парламенту, послами різних країн. Ці зустрічі призвели до поліпшення становища наших віруючих за кордоном, розвинули інтерес до православної духовності і культурної спадщини народів, що становлять паству Руської Православної Церкви.

Преосвященні владики, дорогі о Господі отці, брати і сестри! Запропонувавши вам деякі роздуми про стан церковного життя і про праці, здійснені за час Першосвятительського служіння Святішого Патріарха Олексія, я як Місцеблюститель Патріаршого Престолу хотів би висловити переконання в тому, що в наступаючий період своєї історії наша Церква, під проводом обраного Предстоятеля, принесе Господу новий рясний плід. Дай Бог, щоб всі ми – архіпастирі, пастирі, ченці, черниці, миряни – явили себе Главі Церкви, Христу, як щирі і не ледачі творці Його винограднику. Нехай нашими працями приходять до віри ті, хто її ще не знайшов або втратив. Нехай творяться храми і монастирі, нехай шириться місія духовної просвіти і повчання. Нехай наша турбота про ближніх і дальніх, наші добрі справи спонукають весь світ славити Отця нашого Небесного (див. Мт. 5, 16).

Все, що ми робимо, хай буде засновано на міцному камені святої віри православної. Святитель Філарет, митрополит Московський, закликав християн «згадати і в справу вжити спогад, що апостоли і древні отці Церкви будували і поширювали Церкву і руйнували накопичення єрісей не силою зовнішніх законів язичницького світу, але силою міцної віри, любові та самопожертви». Вірність заповідям Христовим, твердість у сповіданні істинної віри, зберігання норм Священного Передання, сенс якого – в тому, щоб серед нас був присутній євангельський дух, – все це хай здійсниться в Церкві нашій незаперечно, навіть до кінця віку. При початку праць цього Собору знову і знову закликаю всіх вас зберігати братську любов, мир і єдність. Хай здійсняться на нас, на Святій Церкві Руській слова молитви Самого Господа Іісуса: «Славу, яку Ти дав Мені, Я передав їм: хай буде  єдино, як Ми єдино. Я в них, і Ти в Мені; хай будуть здійснені воєдино, і хай пізнає світ, що ти послав Мене і возлюбив їх, як возлюбив Мене» (Ін. 17, 22-23).

Прес-служба Помісного Собору

Помісний Собор РПЦ

Помісний Собор Російської Православної Церкви 2009 р
Помісного Собору Руської Православної Церкви 2009 р.
Помісного Собору Руської Православної Церкви 2009 р.
Місцеблюстителя Патріаршого Престолу митрополита Смоленського і Калінінградського Кирила на Помісному Соборі Руської Православної Церкви (Москва, 27-29 січня 2009 року)
Помісним Собором Предстоятеля Руської Православної Церкви - Святішого Патріарха Московського і всієї Русі (Москва, 27-29 січня 2009 року)
Руської Православної Церкви (27-28 січня 2009 року) «Про життя і працю Руської Православної Церкви»
Руської Православної Церкви (Москва, 27-28 січня 2009 року) «Про Статут Руської Православної Церкви»
Предстоятелів Помісних і автономних Православних Церков Високопреосвященнішому митрополиту Кирилу, обраному і нареченому Патріархом Московським і всієї Русі
лідерів інославних християнських церков і громад обраному на Московський Патріарший Престол митрополиту Кирилу
улюбленим у Господі пастирям, чесним ченцям і черницям і всім вірним чадам Руської Православної Церкви

Архів матеріалів:

« Вересень 2020 »
ПнВтСрЧтПтСбВс
123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930
Яндекс.Метрика

© 2010-2020 Протоієрей Ростислав Ярема. Всі права збережені. При копіюванні інформації посилання на сайт Патріарх всієї Русі - обов'язкова.
Перейти на мобильную версию