ГОЛОВНА   Новини   ПРО ПРОЕКТ   РЕДАКЦIЯ   КОНТАКТИ  
Почтовая форма

Посилання:

Официальный сайт Русской Православной Церкви / Патриархия.ru

Наші банери:

Послухати молитви

Привітання та звернення Святішого Патріарха Кирила

21/10/2021

Відповіді Святішого Патріарха Кирила на запитання учасників IX фестивалю «Віра та слово»

21 жовтня 2021 року відбулася онлайн-бесіда Святішого Патріарха Московського та всієї Русі Кирила з делегатами IX Міжнародного фестивалю «Віра і слово» «Церква в світі, що змінюється: виклики та уроки цифровізації». Під час бесіди Предстоятель Російської Церкви відповів на запитання учасників форуму.

— Диакон Михайло Степанков, керівник Відділу з взаємин Церкви із суспільством та ЗМІ Катеринодарської та Кубанської єпархії. На відкритті конференції «Світове Православ’я: першість та соборність у світлі православного віровчення» Ви сказали, що Константинопольський Патріархат фактично йде за моделлю відтворення розколу 1054 року. Якщо це дійсно так, якщо це дійсно їхня мета, то до чого ми прийдемо? Що на нас чекає?

— Це не може бути метою Константинопольського Патріархату. Він, звичайно, не прагне розколу, зруйнувати єдність Православ’я не входить до його мети. Але прагнення утвердити свою першість не як першого серед рівних, а як першого без рівних — те, що вже зараз декларується Константинополем, — звичайно, несе в собі абсолютно страшний заряд, бацилу руйнування церковної єдності. Саме в цьому сенсі я постійно нагадую про те, що сталося 1054 року. Римський єпископ прагнув поширити свою пряму юрисдикцію на всю Вселенську Церкву. Але зачекайте, а що зараз відбувається? Сьогодні Константинопольський Патріарх, по-новому трактуючи свою першість, заявляє, що це першість без рівних, що це є Богом певне його місце, яке передбачає реалізацію владних повноважень щодо всіх інших Помісних Православних Церков. Так це та сама позиція, яка призвела до поділу в 1054 році! А тоді постає питання: коли ж ця доктрина виникла у Константинополі? Ми не пам’ятаємо цієї доктрини ще 30 років тому. І якби це був просто теоретичний дискурс, можна було б посперечатися на конференціях. Але це не тільки теоретичний дискурс — це практичні дії Константинополя, пов’язані насамперед з Україною. Константинополь вторгся в канонічне простір іншої Православної Церкви, більше того, самочинне розкольницьке об’єднання, що виникло на цій території, він ніби авторизував своєю владою і підпорядкував собі.

Невже Константинополь, роблячи ці спокусливі та справді незрозумілі з погляду історичної реальності дії, не розумів, що вони призведе до поділу? Але визнати законним те, що зробив Константинополь, означає визнати східного Папу. Якщо ми залишаємося православними, ми визнаємо, що Церква Православна керується соборно, що в Церкві Православної є перша серед рівних і що в цього першого дуже обмежена функція, не пов’язана ніяк з управлінням Помісними Православними Церквами, а суто представницька — він перший під час богослужінь. Ми навіть погодилися на те, щоб предстоятель на загальних православних нарадах не обирався, а таким був Константинопольський Патріарх, хоча спочатку ми наполягали на тому, що треба обирати. Ми завжди йшли шляхом сприяння сприятливій атмосфері для загальноправославного діалогу, тому й зняли свої вимоги, щоб голова обирався, погодилися — ну хай буде Константинополь. Але це не означає, що ми погодилися з тим, що Константинопольський Патріарх має особливі, відмінні від інших Патріархів владні повноваження, тим більше що стосуються всього світового Православ’я.

– Черепанов Олександр Володимирович, спеціаліст інформаційного відділу Новоросійської єпархії. Ваше Святість! Голова Уряду Росії Михайло Мішустін назвав “великі дані” новою нафтою та золотом XXI століття. Він упевнений, що завдяки аналізу цих масивів інформації вдасться вивести більш якісний рівень систему управління усіма робочими процесами всередині державних структур. Чи вважаєте Ви допустимим у найближчому майбутньому використання цих масивів інформації, «великих даних» для оптимізації роботи будь-яких церковних структур? Дякую.

— Те, про що сказав наш прем’єр, — це створення якогось інструментарію, а інструменти можуть використовуватися, зокрема, й у церковній дійсності. Але щоразу, вирішуючи питання про те, чи слід нам йти у фарватері світської логіки, ми повинні подумати, наскільки це співвідноситься з Переданням Церкви, наскільки це співвідноситься з нашим світорозумінням та з нашими пастирськими цілями щодо тих людей, які становлять Російську Православну Церкву. . Тому нічого бездумно ми не робитимемо. Якщо приймати якісь рішення, то на підставі соборного осмислення, і в тому числі такі збори, учасниками яких Ви зараз є, можуть бути частиною цього процесу.

– Щиро Дякую!

— Ваше Святість, благословіть. Едуард Худяков, агенція «UP Монітор». Я з Єкатеринбурга і всім відомий розкол, який ми пережили минулого року. Багато честі, звичайно, говорити про цього розкольника, але він повів за собою мале стадо до прірви. Якась кількість людей спокусила людей, які йому повірили і не змогли відрізнити підробку від істини. У зв’язку з цим, як Ви вважаєте, чи не назрів перегляд системи катехизації, особливо з урахуванням розвитку Інтернету, соціальних медіа, соціальних мереж?

— Якщо говорити про перегляд, то треба говорити про щось конкретне. Я не знаю, що ми зараз повинні переглянути внаслідок цієї шаленої діяльності пана на Уралі. Не хочу зараз кваліфікувати, але, гадаю, є щось не зовсім нормальне у його поведінці. Такі люди іноді виникають — одержимі манією величі, з підвищеними вимогами до оточуючих щодо своєї персони, із прагненням неодмінно лідерувати, причому це прагнення іноді супроводжується вимогами тоталітарного характеру. На мою думку, це духовне захворювання, оскільки йдеться про священнослужителя. Не знаю, можливо, медики скажуть ще щось, але не думаю, що ми маємо зараз про це багато говорити.

Найголовніше, що наша Церква має щеплення від усіх таких курйозів, від усіх цих викривлень церковного життя. Адже ми справді пройшли найважчу історію. Ми впоралися з розколами, з поділами, ми стали єдиними та консолідованими. І тому, звичайно, піддаватися на спокуси такого містечкового розливу зовсім соромно. Дякую всім тим, хто дав тверду відсіч цьому пану і тішуся, що конкретної шкоди Церкви його діяльність майже не принесла. Можливо, є збитки на рівні особистого життя деяких людей, які піддалися його пропаганді, його чарівності і потрапили в мережі цієї спокуси.

— Ваше Святість, благословіть. Я протоієрей Андрій Туров, який представляє Томську єпархію, керівник Відділу з взаємин Церкви та суспільства, викладач Томської духовної семінарії, і моє питання торкається як всебічного свідчення Церкви, кожного з нас, для зовнішніх, для всього світу, так і внутрішнього устрою життя православного християнина. Справа в тому, що в сучасному житті спостерігаються кризові явища в сім’ях, і цим кризовим явищам схильні не лише люди нецерковні, але також сім’ї православних християн і навіть сім’ї священнослужителів. Нападам зазнають наші сучасники, які стоять перед вибором між справжніми цінностями та альтернативами, які пропонує сьогодні ліберальний порядок денний, секулярний світ. Яких першорядних, найважливіших принципів варто дотримуватися тим, хто бажає бачити християнську сім’ю, зокрема сім’ям священнослужителів?

— Мені складно їх перерахувати, бо це принципи християнського життя, але найперше йдеться про християнське ставлення до шлюбу. І будуть двоє тіло одне; те, що Бог з’єднав, людина нехай не розлучає (див. Мт. 19:5-6). Тому найголовніша установка православних людей, які вступають у шлюбні стосунки, полягає в тому, що навіть думки про розлучення не повинно бути. А коли починаються спокуси (а спокуси починаються у всіх, більшою чи меншою мірою, у тому чи іншому віці), коли послаблюються почуття любові, прихильності, коли виникають гріховні думки (так трапляється, і ми не можемо змінити гріховну людську природу), коли виникають виклики сімейному благополуччю, єдності сім’ї, їм потрібно давати моментальну відсіч. Насамперед на рівні своєї свідомості, на рівні своїх почуттів і в жодному разі не піддаватися ні на які спокуси, бо зберігання шлюбу — це Божественна заповідь: кого Бог поєднував, того людина нехай не розлучає. А якщо в цьому розлученні бере участь священнослужитель, то це просто горе.

Знаю, що одружитися для семінариста, для людини, яка готує себе до священичого служіння, дуже непросто. Знаю це ще як ректор духовної семінарії та академії, якому доводилося і сповідувати хлопців, розмовляти, і допомагати у виборі життєвого шляху. Завжди великі труднощі. Припустимо, вибір між почуттями, що спалахнули (а в молодості це яскраві почуття) і якоюсь підсвідомою думкою: а чи то це людина, яка може розділити зі мною майбутній шлях? Ось тут, звичайно, було б дуже корисно і важливо, щоб наші священики, духовники неформально ставилися до таких випадків, Щоб вони знаходили правильні слова, переконливі для сучасних людей, щоб не обмежувалися формулами, почерпнутими з курсів морального богослов’я, а простою людською мовою. пояснювали, що таке шлюб, що відбувається з людиною, коли шлюб розпадається, чи може бути щастя людини там, де вона йде проти Божої заповіді «що Бог з’єднав, людина нехай не розлучає».

Звичайно, те, що я зараз говорю, не покриває всіх випадків, наприклад, якщо чоловік — алкоголік, чи дружина вступила на шлях порушення шлюбних обітниць, чи, навпаки, чоловік загуляв. Багато всього може бути такого, що навіть з канонічної точки зору є основою розлучення. Але якщо говорити мовою церковної правди, яка базується на досвіді Церкви, то треба ще й ще раз сказати, що руйнація шлюбу є величезною помилкою і, звичайно, великим гріхом. І тому робота священнослужителів із молоддю, з тими, хто одружується, хто звертається на сповіді за відповідними порадами, у жодному разі не повинна супроводжуватися передачею словесних штампів. Завжди потрібно намагатися увійти в розуміння тієї драми, яку переживає людина, яка звернулася за порадою. Треба постаратися в якомусь сенсі поставити себе в його ситуацію і запитати: «А як би я вчинив?» Наші поради повинні бути дуже людяними, щирими, я б сказав, сердечними, так щоб у них висловлювалася наша солідарність з людьми і вони б бачили, що ми поділяємо їхню скорботу; але водночас ці поради мають нести у собі Божу правду.

Мені доводилося давати такі поради. Іноді вони не відповідали настроям тих, хто по них звертався, наприклад, коли я казав, що не можу благословити на розлучення: «Так, у вас щось сталося, але те, що Бог з’єднав, людина нехай не розлучає. Як же ви просите мене розвести вас?» Люди віруючі, одружилися, а тепер треба, щоб їх розвели? На той час я ще не був патріархом, я був архієреєм. Мене просили: Ви нас розведіть, але я ніколи не розводив. Іноді мої розмови мали добрі наслідки — люди відновлювали свої стосунки, а деякі й досі, наскільки я можу відстежувати, живуть у шлюбі і, гадаю, щасливі.

Іншими словами, ми повинні стояти на варті заповідей, Божих законів, але при цьому ми ніколи не повинні і не маємо права відповідати на звернені до нас запитання формально. Потрібно завжди намагатися увійти в ситуацію і по-людськи, з великою щирістю, із співучастю давати пораду. Для цього священикові завжди необхідно усвідомлювати і свою власну обмеженість, свою гріховність і ніколи не постачати себе вище за тих людей, які прийшли зі своїм проханням. Наші слова переконливі лише тоді, коли ми говоримо з людьми їхньою мовою та реально розуміємо, що з ними сталося. Боронь, Боже, відповідати штампами — вони нежиттєві, вони не призводять до позитивних результатів. У цьому й полягає подвиг пастиря: він повинен вникнути в ситуацію, він повинен ототожнити себе з людьми, що прийшли до нього, поставити себе на їх місце, зрозуміти, що відбувається, і потім з глибини цього, хоча б уявного досвіду передати правильні слова, ґрунтуючись, звичайно, на канонічному праві та на наших віровчальних позиціях.

— Сердечно дякую Вам, Ваше Святість. Прошу Ваших Першосвятительських молитов про сибірську паству нашої Церкви. Іс пола еті, деспота!

– Допомагай Бог всій сибірській пастві. Дуже люблю та завжди любив відвідувати віддалені райони нашої країни, нашої Церкви. Можу із задоволенням сказати, що я, приділяючи особливу увагу Сибіру, ​​Далекому Сходу та Крайній Півночі, побував практично у всіх містах та великих населених пунктах на узбережжі Льодовитого океану, Берингової протоки і далі до Владивостока. І це не просто бажання мандрувати. Відвідування найвіддаленіших районів, де взагалі рідко бувають великі начальники, давало мені величезну їжу для роздумів, а найголовніше, допомагало побачити реальне життя нашої Церкви. До речі, такі подорожі привели мене до думки про необхідність створення більшої кількості єпархій. Бо коли я питав: «А чи у вас владика бував?», люди навіть не завжди розуміли, про що йдеться. А тепер, коли ми створили майже вдвічі більше єпархій, у єпархіальних архієреїв з’явилася можливість відвідувати віддалені місця, зустрічатися з людьми. Я дуже сподіваюся, що владики зараз чують те, що я говорю. Я готовий всіляко заохочувати такі дії і, навпаки, впливати, зокрема церковно-канонічно, на тих архіпастирів, які ухиляються від відвідування віддалених міст і сіл. Єпископ має бути зі своїм народом. Архієрей має бути зі своїм народом, і це не просто гарні слова. А щоб бути зі своїм народом, до народу треба приїхати. Сподіваюся, що сьогодні всі володарі мені чують.

– Дякую вам.

— Ваше Святість, благословіть! Священик Павло Островський, Одинцівська єпархія. Я займаюся місіонерством у соціальних мережах, на мене підписано понад півмільйона людей. Більшість аудиторії — це люди, далекі від Церкви; близько 100 тисяч людей – це старшокласники, студенти. Вони виросли у зовсім нецерковному середовищі та не знайомі з нашими традиціями. Багато хто навіть зовні виглядає незвично для нас — татуювання, пірсинг, одяг тощо. Слава Богу, багато хто з них починає цікавитися Христом, Євангелієм, у них з’являється щире бажання прийти в храм сповідатися, причаститися. Ми завжди відправляємо їх до місцевого храму, і раптом виявляється, що в деяких храмах їх не те щоб не чекають, але вони зустрічаються з такою, як мені здається, необґрунтованою суворістю, коли від них вимагають і миттєвої зміни зовнішнього вигляду, і того, щоб вони миттєво навчилися молитися так, як ми навчені, постити і таке інше. Як Ви вважаєте, чи має бути поблажливість, і не лише до молоді, а й до тих, хто зовсім не знайомий з нашими традиціями, хоч вони й народилися в Росії?

– Відповідь односкладова: звичайно, так! Звичайно, має бути поблажливість, адже й у Писанні сказано, що початківцям не треба давати тверду їжу (див. Євр. 5:12). А якщо ви на початкового християнина відразу покладатимете статут афонського монастиря, то нічого ж не вийде. Навіть міський житель не може жити за статутом монастиря, а значить, ми визнаємо альтернативність: для ченців одне, для білого духовенства та мирян інше. А от у парафіяльній практиці, як Ви правильно помітили, ми не завжди, на жаль, чутливі до особливостей тих людей, які лише переступили поріг храму. До них потрібно дуже дбайливо ставитись. Насамперед не треба нікого одразу перевиховувати, не треба говорити: «Як ти так жив? та що ж ти творив? і так далі. Потрібно, щоб ви, по-перше, стали для цієї людини авторитетом, а не подразником. Той факт, що він прийшов до церкви, — це вже половина справи. А далі потрібно ставитись до нього з любов’ю, але й з обачністю. Любов не повинна бути прекрасною, тому що будь-яке може бути в житті цієї людини, в тому числі таке, що вимагатиме прояву пастирської принциповості і суворості. Але все це треба пов’язувати з головною метою — не відштовхнути людину, а закріпити її в церкві. Він повинен відчути, що прийшов туди, де йому допомагають. Чому люди дуже шанують тих, хто надає їм матеріальну підтримку? Наприклад, коли благодійник допомагає приходу, до нього завжди добре ставлення, і це природно – у відповідь на добро люди відповідають добром. Так і має бути в Церкві — насамперед ми маємо нести добро, любов. Але при цьому, ще раз хочу сказати, виявляти також пастирську обачність, щоб не бути співучасниками розвитку зовсім неправильного світогляду у тієї чи іншої людини.

Цьому не навчиш, отче Павле. Це походить, по-перше, від особистого досвіду священика і, звичайно, від освіти. Але під освітою я розумію не лише формальну освіту за шкільною програмою, а й ту освіту, яку ми отримуємо протягом життя. А найголовніше, це походить від присутності належного душпастирського ставлення до людини. Тому священик насамперед має усвідомлювати, що він є пастир. Пастир добрий душу свою полагає за вівці (див. Ів. 10:11). Ось якщо недобрий пастир, то він розжене овець, що й відбувається. Якщо приходить якийсь п’яний пастух, то стадо розбігається. Тому необхідне кохання з нашого боку. Ну, а якщо не вистачає сил для любові — не завжди любов виникає до людей, це слово не можна марно вживати, — то принаймні увага і пастирська відповідальність за людину. От я б так прокоментував. Допомагай Вам Бог у Ваших працях.

– Велике спасибі.

— Ваше Святість, благословіть! Дзерасса Біазарті, прес-секретар Владикавказької та Аланської єпархії. Питання буде, звісно, ​​присвячене Кавказу. У 2022 році ми відзначатимемо 1100-річчя Хрещення Аланії на державному рівні. Скажіть, як святкування цього ювілею має позначитися на духовно-просвітницькій діяльності Церкви у регіоні? Хотілося б дізнатися, на Вашу думку, чи є якісь духовні ключі від Кавказу? І служіння в нашому регіоні — чи воно відрізняється від служіння в інших регіонах Росії, скажімо, в центральній смузі? Спасибі.

— Звичайно, є особливості — це і менталітет кавказьких людей, темперамент, їх гаряча віра і любов до Церкви, або таке ж гаряче неприйняття. Ви не холодні і не прохолодні – ви гарячі. І цей темперамент Кавказу грає як позитивну роль, дуже часто, так і в якихось випадках може відігравати роль негативну, якщо людина захоплена помилковою ідеєю або переслідує якісь небезпечні цілі. Адже й екстремізм, на жаль, також присутній у кавказькій реальності.

Потрібно сказати, що Кавказу потрібно приділяти особливу увагу. Пастирська робота священиків нашої Церкви на Кавказі, у тих єпархіях, які опікуються, зокрема, кавказькими народами, повинна обов’язково враховувати їхню історію, менталітет, психологію. Для цього пастирі мають бути достатньо освіченими, причому не лише богословською. Пастирі, особливо приїжджі, мають знайомитися з життям людей, їхньою історією та звичаями. Тому що неправильні слова, неправильні дії, навіть сказані чи зроблені ненавмисно, випадково через незнання ситуації можуть призводити, з урахуванням знову-таки кавказького темпераменту, до дуже неприємних наслідків.

Кавказ – це дуже особливий регіон Росії, де живуть чудові люди, активні, здатні на подвиг. Дай Боже, щоб і у вірі православної жителі Кавказу виявляли всі ці якості найкращим чином. І дай Боже, щоб пастирі, які працюють на Кавказі, повною мірою брали до уваги і враховували величезний духовний, емоційний потенціал, який існує на Кавказі. Насамперед заради духовного успіху самих кавказьких народів, але й на благо всієї нашої країни та Церкви.

— Благословіть, Ваше Святість! Протоієрей Діонісій Фокін, керівник Відділу по взаєминах Церкви із суспільством та ЗМІ Ахтубінської єпархії. У мене таке запитання. У Ахтубінську у вересні поточного року змінився архієрей. Підкажіть, будь ласка, як у рамках діяльності інформаційного відділу єпархії розповісти про необхідність кадрових перестановок у Церкві та як підготувати інформаційне поле до зустрічі нового архіпастиря? Спасибі.

— Отче Діонісію, не зовсім зрозумів, про що йдеться. Ви хочете вплинути апріорі на кадрову політику нового архієрея? Звучить так…

— Віруючі сприйняли з певним переживанням приїзд нового архієрея. Це, певно, природно, але як правильно пояснити їм необхідність таких дій?

— Тобто, занепокоєння викликає зміна архієрея? Ви знаєте, це, на жаль, не перший і останній випадок. Нерідко люди переживають, коли їх архіпастир переводять на інше місце послуху, з обережністю ставляться до його наступника. Психологічно це зрозуміло. Я сам був у ролі такого архіпастиря, коли мене перевели до Смоленська. До мене там був владика, якого люди любили, шанували, тому мої перші кроки сприймалися з настороженістю, з певною відчуженістю, а деякі ставилися до мене навіть вороже. Ніколи не забуду: до мене приїхала група студентів із Ленінградської духовної академії. Адже до того я був ректором і студенти приїхали, щоб підтримати мене, помолитися разом зі мною. І ось вони йдуть храмом, а якісь бабусі зібралися і кажуть: «Кирилівці йдуть! Кирилівці йдуть!» Тобто, студенти сприймалися як вороги, і зовсім не тому, що віруючі в Смоленську були погані, потім всі вони стали для мене дуже близькими. Але зміна архіпастиря викликала в них глибоке емоційне переживання.

Про це треба постійно пам’ятати. Думаю, владика, який зараз спрямований до вас до Ахтубінська, людина здатна, обдарована, зуміє правильно побудувати стосунки з паствою. А Вас і у Вашому обличчі всіх віруючих я попросив би, щоб його прийняли з відкритим серцем і без жодних підозр. Гадаю, він гідно буде виконувати своє служіння, принаймні на попередніх місцях він себе виявив з позитивного боку.

— Ваше Святість, благословіть! Священик В’ячеслав Клюєв, Глазовська єпархія. Не перший рік беру участь у діяльності громадських батьківських об’єднань від загальноросійського до місцевого рівня. Наша єпархія має позитивний досвід спільної з батьківськими об’єднаннями участі у конкурсі «Православна ініціатива», здобуття грантів, розробки та реалізації громадсько-педагогічних проектів. 4 жовтня Президент Росії підписав указ про загальноросійське щорічне відзначення Дня батька. Очевидно, що соціально активні та залучені батьки, батьківство загалом є одним із стовпів Церкви та держави та суспільства, гарантією збереження наступності поколінь. Але сьогодні в наших храмах, загалом країною, чоловіків мало. Як нам зробити так, щоби батьківство стало важливим чинником розвитку церковно-парафіяльних громад, захисту сімейних цінностей? Можливо, має сенс поставити перед Патріаршою комісією у справах сім’ї завдання організації взаємодії з батьківськими спільнотами на загальноцерковному рівні, а не лише на рівні окремих парафій та єпархій? В принципі, ми могли б допомогти у вирішенні такого завдання, якби Ви її поставили і благословили.

— Звісно, ​​благословляю, і треба робити все для того, щоб розвивати те, про що Ви кажете. Але якщо хочете знати мою думку, жінок у храмах завжди буде більше. Це стосується не лише православних храмів — це стосується релігійного життя людей загалом. Тому що жіноча психологія, відповідальність за себе, за свою дитину, за сім’ю робить жінку більш чутливою, більш відкритою до релігійного виміру життя. Вона більше потребує молитви, вона не така сильна, як чоловік. Чоловік спирається на свої сили, а жінка, часто усвідомлюючи свою слабкість, потребує допомоги згори і відчуває потребу молитви. Можливо, є ще якісь причини, чому релігійність серед жінок більш розвинена, ніж серед чоловіків, але це факт. Ще раз хочу сказати: факт глобального масштабу. Добре це чи погано? Я вважаю, що це добре, бо жінка — хранителька домівки. Звичайно, чоловіка ми називаємо главою сім’ї, але благополуччя сім’ї значною мірою залежить від матері, від дружини. Вона зберігач, вона біля вогнища, а якщо вона йде убік, вогнище гасне. Чоловік постійно кудись іде — відрядження, робота і таке інше. Звичайно, зараз права чоловіків і жінок зрівнялися, що насправді зовсім не погано, але ж на жінок лягла відповідальність, у тому числі за матеріальне забезпечення сім’ї, якої раніше не було, і більшість жінок працюють. Звісно, ​​це порушує певні баланси у сімейному житті. але, з іншого боку, це даність, і багато жінок із задоволенням йдуть на роботу, роблять кар’єру. У цьому я не бачу нічого поганого. Бачу погане лише в тому випадку, якщо робота жінки, її кар’єра будується без урахування турботи про сім’ю, тоді це, безсумнівно, гріх. Адже жінка несе особливу відповідальність за дітей і за збереження сімейного вогнища, і якщо вона, захоплюючись кар’єрою, забуває про сім’ю, про чоловіка, це зазвичай призводить до сумних наслідків.

Тому я б насамперед сказав про те, що збереження сім’ї — це більшою мірою відповідальність жінки, хоча, звичайно, за відсутності належного ставлення чоловіка до сім’ї теж нічого доброго не може бути, і сім’я може розпастись. Але сама ідея залучення батьків у більш активну турботу про сім’ю — через участь у церковних програмах, через участь у парафіяльній активності — безсумнівно, заслуговує на увагу. Не скажу, що це просто здійснити, але якщо у нашого духовенства є бажання та можливість займатися розвитком особливих стосунків із чоловічою частиною парафії, то тут нічого поганого немає. Однак потрібно знаходити правильні інструменти для такої роботи. Потрібно залучати чоловічу частину парафії, навіть якщо це не дуже активні парафіяни, у таку діяльність, яка б розкривала значення церковного життя. Наприклад, ремонт, будівництво, благодійна діяльність, організація поїздок — скрізь, де чоловіки можуть і мають зіграти свою роль, і не треба все це перекладати на плечі наших прихожанок.

Іншими словами, батьківство є дуже важливим служінням. Через залучення до багатьох інших справ чоловіки і батьки нерідко приділяють недостатньо уваги сім’ї, і Церква, звичайно, повинна спонукати чоловіків до реалізації своєї відповідальності як батьків. І ще раз хочу сказати: дуже важливо, щоб парафіяльні наші громади залучали чоловічу частину парафії до більш активного церковного життя. Думаю, це однаково злободенно і для віддалених парафій, і для міських парафій, і для кафедральних соборів. Це один із важливих напрямів нашої пастирської діяльності, і дякую Вам за те, що Ви порушили це питання.

— Ваше Святість, благословіть! Діана Кудзагова, прес-служба Владикавказької та Аланської єпархії. Питання в мене таке. Протягом останніх десятиліть статус Православної Церкви дуже змінився — із гнаної Церкви вона перетворилася на один із стовпів держави. Скажіть, з якими завданнями нам, Православній Церкві, ще доведеться зіткнутися найближчим часом? Спасибі

— Із завданнями у якій площині, в якій галузі?

— У принципі, наш розвиток, як усе це відбуватиметься?

— Розвиток Церкви чи держави, суспільства?

— Так, чи маємо якісь цілі, завдання?

— У нас повно цілей та завдань. Але я хотів би знати, що Вас, власне, цікавить. Готовий відповісти, але запитайте поконкретніше, будь ласка.

— Мене цікавить у принципі все…

– Все в принципі? Молодець! Тоді я відповім загальними словами: звісно, ​​все треба розвивати, все треба вдосконалювати. Ніколи не треба зупинятися на досягнутому і вважати, що цього достатньо, чи то в церковному житті, чи в парафіяльному житті, в особистому житті, навіть у сімейному житті. Треба постійно піднімати планку тих завдань, які ми ставимо перед собою, — тоді й забезпечується розвиток. Тому дай Бог, щоб усі ми були здатні постійно ставити собі нові завдання, прагнути цих завдань і здійснювати їх на благо. На спільне запитання – спільна відповідь. Допомагай вам Бог у працях ваших.

Прес-служба Патріарха Московського та всієї Русі

Патріарх.ua

 

Анонси подій

Патріарше привітання учасникам V Всеросійської наукової конференції з теології

Патріарше привітання учасникам V Всеросійської наукової конференції з теології

Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил направив вітання учасникам V Всеросійської (з міжнародною участю) наукової конференції «Теологія у науково-освітньому ... подробнее...>>
Вітання Святішого Патріарха Кирила учасникам Великого кола Всеросійського козацького товариства

Вітання Святішого Патріарха Кирила учасникам Великого кола Всеросійського козацького товариства

Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил направив вітання учасникам Великого кола Всеросійського козацького товариства. Організаторам, учасникам та гостям Великого ... подробнее...>>
Патріарше вітання з нагоди 30-річчя готелю «Данілівський»

Патріарше вітання з нагоди 30-річчя готелю «Данілівський»

Святіший Патріарх Московський та всієї Русі Кирил привітав в.о. генерального директора готелю «Данілівський» ігуменню Феофанію (Міскіну) та співробітників готелю з ... подробнее...>>
Співчуття Святішого Патріарха Кирила у зв'язку із загибеллю людей внаслідок НП на шахті «Листяжна»

Співчуття Святішого Патріарха Кирила у зв’язку із загибеллю людей внаслідок НП на шахті «Листяжна»

Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил висловив співчуття у зв'язку із загибеллю людей внаслідок НП, яке сталося 25 листопада ... подробнее...>>
Привітання Святішого Патріарха Кирила з нагоди 30-річчя заснування Російського державного соціального університету

Привітання Святішого Патріарха Кирила з нагоди 30-річчя заснування Російського державного соціального університету

Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил привітав вріо ректора Російського державного соціального університету А.А. Хамрова, викладачів, співробітників, студентів та ... подробнее...>>

Архів матеріалів:

« Грудень 2021 »
ПнВтСрЧтПтСбВс
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Яндекс.Метрика

RSS лента

© 2010-2021 Протоієрей Ростислав Ярема. Всі права збережені. При копіюванні інформації посилання на сайт Патріарх всієї Русі - обов'язково.
Перейти на мобільну версію